Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Фіаско

Такі думки викликав навколишній краєвид, і Анґус був приголомшений усім побаченим та власними рефлексіями, бо філософські роздуми були йому зовсім не властиві. Сонце вже висіло за спиною, й тепер тінь велетохода бігла поперед нього. Анґуса охопило дивне відчуття, бо в рухах цієї неоковирної тіні, що темніла далеко попереду, проявлялась і машинна і водночас людська природа — то був силует безголового робота, який хитався, мов корабель на хвилях, мав при цьому лише йому, Анґусові, притаманні рухи, але виконував їх карикатурно.

Подібне Анґус уже переживав, проте двогодинний перехід розбурхав і окрилив його уяву. Він не шкодував за тим, що, відхилившись трохи дужче на захід, утратив зв’язок з мешканцями Роембдена. Вийти з радіотіні мав на тридцятій милі. Отже, лишалося вже небагато. Та в цю мить Анґус хотів лишитися на самоті, щоб не чути стереотипних запитань і не давати трафаретних відповідей.

На овиді з’явились темні обриси гір. Спершу Анґус навіть не міг розібрати — гори це чи шапки хмар. Анґус Парвіс простував до Ґрааля і, незважаючи на буяння фантазії, жодного разу не пов’язав своє ім’я з Парсіфалем’,— людині так само важко вийти зі своєї розумової ідентичності, як і вилізти з власної шкіри, та найважче ототожнити себе з героєм міфу. Анґус уже не звертав уваги на химерний пейзаж, тим більше, що навколишні декорації планетарного анатомічного театру мінералів блякли. Анґус проминув ці підступні сяючі місця, що їх немовби хтось невидимий підсунув йому під носа з удаваною байдужістю. З тієї миті, як прийняв рішення, він заборонив собі думати про того, хто штовхнув його на цей крок. Це було неважко.

Як астронавт, він звик подовгу залишатися наодинці з собою. Колихався разом із діґлатором,— колос мусив перехилятися то в той, то в той бік,— але це відчуття було Анґусові добре знайоме.

Прилад показував майже тридцять миль на годину. Жахні картини танку смерті гадів і земноводних поступилися місцем лагідним скельним пагорбам, укритим вулканічним туфом, дрібнішим і легшим за пісок. Анґус міг збільшити швидкість, але тоді зросла б загроза всіляких несподіванок. Попереду був багатогодинний марш, і щодалі дорога ставала важчою. Зазубрені контури на обрії вже не маскувалися під хмари. Анґус наближався до них, а незграбна тінь велетохода стрибала попереду. При його величезній масі механічні ноги дорівнювали третині довжини корпуса, і коли доводилося збільшувати швидкість, тобто подовжити крок, колос мусив по черзі викидати вперед кожну кінцівку разом із стегном. Це робилося завдяки персневидній основі кріплення ніг, своєрідному шасі, що виконувало роль стегон. То був величезний ковзкий диск, який тримав корпус. Отож рухаючись, велетохід починав не тільки похитуватися, а й підстрибувати, заточуватися, і краєвид хитався перед очима водія, немов п’яний. До бігу такі важкі машини були непридатні. В умовах Титана для них важким вважався навіть стрибок з висоти двох метрів. На менших планетах і на земному Місяці вони пересувалися легше. Проте конструктори цих машин і не дбали про велику швидкість. Велетоходи призначалися не для переходів, а для виконання важких робіт. А вміння пересуватися було другорядною властивістю й робило ці працьовиті колоси незалежними.

Майже годину Анґус переживав найрізноманітніші відчуття: то йому здавалося, що він застряє в скляному хаосі, то вирішував, що азимут накреслено просто геніально, а то, коли наближався до чергового нагромадження кам’яних брил, які ледве трималися на стрімких схилах, він був певен — кожен подув вітерцю може спричинити гуркітливу лавину. Та в критичну мить, коли йому вже здавалося, ніби виходу немає, з’являвся зручний прохід і не доводилось ні лавірувати, ані задкувати з глухого кута.

Щоправда, невдовзі Анґус визнав, що найкращим водієм на Титані була б зизоока людина, адже доводилося примудрятися водночас озирати з висоти місцевість і стежити за миготливим покажчиком напрямку, що тремтів, мов стрілка звичайного компаса, на тлі півпрозорої карти.

Однак досі все якось ішло, навіть непогано, бо він покладавсь і на власні очі, й на компас. Відрізаний од усього світу шумом силових агрегатів і резонансовим дзижчанням (воно не припинялося під час усього цього важкого переходу), Анґус усе-таки бачив світ Титана крізь сонцезахисні шиби свого скляного приміщення. Хоч би куди він повертав голову, а він робив це щоразу, коли була змога,— Анґус бачив над хвилями туманів гірські хребти, назублені вулканами, що не прокидалися довгі віки. Ідучи шерехатою кригою, він помічав плями глибоко вмерзлих у неї вулканічних бомб і ще якісь таємничі тіні, схожі на морських зірок чи спрутів, нерухомих, наче комахи в бурштині.

Попередня
-= 14 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!