Слава ЗСУ!

— Пропоную себе на роль арбітра,— втрутився Темпе. — Якщо квінтяни і не сидять у печерах, не викрешують вогонь із каменя й астронавтика. в них — нормальна річ, принаймні в центрі їхньої системи, то вони добре розуміють, що ми прибули до них не на веслах і не н<ї вітрильнику. І саме те, що ми попросту прибули з відстані сотень парсеків, означає більше, ніж демонстрація біцепсів.

— Recte. Habet’,—шепнув Араго.

— Темпе має слушність,— погодився командир. — Самою вже своєю появою ми могли їх стривожити. Особливо, якщо вони ще не здатні до галактодромії, але вже знають, які потужності в ній необхідні… Аж до запуску «Посла» ми вважали, ніби вони про нас нічого не знають. Якщо помітили наш «Гермес» набагато раніше — а ми кружляємо тут уже третій місяць — то наша мовчанка й маскування могли викликати в них жах.

— Перебільшуєш, астрогаторе,— роздратовано знизав плечима Гаррах.

— Нітрохи. Уяви собі, що над Землею тисяча дев’ятсот п’ятдесятого чи тисяча дев’ятсот дев’яностого року повисли міжгалактичні крейсери завдовжки в милю. Навіть якби з них сипався самий шоколад, виникло б неймовірне сум’ятгя, переполох, політичні кризи, паніка. Кожна цивілізація на стадії великодержавності не може не мати безлічі внутрішніх конфліктів. Не треба ніякої демонстрації сили, бо саме вже подолання ста парсеків є такою демонстрацією…

— Ну гаразд, командире. Що, по-твоєму, нам тепер треба робити? Як ми повинні їм довести, що прибули з мирними й дружелюбними намірами? Як ми можемо їх запевнити, що нічим їм не загрожуємо, що ми — екскурсія добрих скаутів під опікою священика, коли чотири їхні найдосконаліші бойові машини, в п’ятдесят разів важчі за нашого архангела, «Гавриїл» здмухнув у позачасовий простір, мов ті порошинки? Ель-Салям і я, бачу, помилялися. Прийшли гості з квіточками, в дворі на них напав господарів собака, один з гостей замахнувся на нього парасолем і нехотячи штрикнув господареву тітку. Нічого розводитися про демонстрацію сили, бо це все одно, що балакати про торішній сніг. Демонстрація вже відбулася! — не без роздратування провадив Гаррах, широко всміхаючись до командира й дивлячись на ченця.

— Асиметрія зовсім не там, де вам здається,— сказав домініканець. — Тим, хто нас не розуміє, ми не можемо принести добрих новин. Янгольських намірів не можна довести, поки це тільки наміри. Замість цього можна довести ЗЛО, завдаючи шкоди. Це circulus vitiosus: аби порозумітись, ми повинні переконати квінтян у наших миролюбних намірах, а для того, щоб переконати їх у наших миролюбних намірах, з ними спершу треба порозумітися…

— Як же всього того, що сталося й що ще може статися, не враховували наші великі мислителі, автори проекту й директори СЕТІ і SETI? — запитав Темпе, розлютившись. — І тепер це впало на нас як грім з ясного неба? Просто якесь нечуване безглуздя!

Каюту виповнювали запальні голоси. Стірґард мовчав. Він думав про тс, що, не усвідомлюючи всієї серйозності справи, в цій безглуздій суперечці вони дають вихід злості, неспроможні налагодити контакт із Квінтою. Це було наслідком тривожних ночей, марних сподівань від досліджень Місяця, будування гіпотез, які, замість дати доступ до незнайомої цивілізації, розсипалися, мов карткові будиночки. Одні відчували себе через це в тісному кільці нерозв’язних загадок, а інших надихнула підозра «тих» у колективній паранойї. Якщо на Квінті й справді панувала паранойя, то в заразній формі.

Стірґард помітив: індикатор над його столиком біля ліжка в глибині каюти темний. Хтось ішов до нього й перекинув у рубці керування рубильник, відрізаючи центральний мозок корабля від його кабіни, немовби бажав уникнути моторошної й логічної присутності ҐОДа.

Стірґард не спитав, хто це зробив. Знав, що серед екіпажу немає боягуза чи брехуна, який відперся б од цього вчинку; це могло бути просто неусвідомленим актом, як, скажімо, прикриття власної наготи перед сторонніми, інстинктивне й швидше, ніж почуття сорому. Отож командир нічого не сказав, але ввімкнув терміналь і зажадав від ҐОДа оптимального прогнозу рішень.

ҐОД застеріг, що бракує даних для оптимізації заходів. Підтекст — Неминучий антропоцентризм. Люди висловлюються про себе й про інших добре або погано. Те ж саме стосується й їхньої історії. Багато хто вважає її нагромадженням жорстокості, безглуздих завоювань, безглуздих навіть з погляду етики, бо ні нападникам, ні жертвам вони не приносили нічого, крім плюндрування культур, занепаду імперій, на руїнах яких виростали нові. Одне слово, безліч людей ставиться до своєї історії зі зневагою, але майже ніхто не вважає її кошмарним, найстрахітливішим з можливих психозоїчних ексцесів у всьому Всесвіті не вважає Землю планетою вбивць, єдиним з мільйонів небесних тіл, залитим кров’ю і кривдою, як наслідками Розуму. Загалом люди в глибині душі несвідомо, бо ніколи не вдаються до таких роздумів, усю земну історію від палеопітеків й австралопітеків аж до сучасності вважають «нормальною», типовим елементом, що нібито часто проявляється в усьому космічному безмірі. Однак у цьому питанні нічого ще невідомо й не існує методу, який дозволяв би з інформаційного нуля вивести щось більше, ніж нуль. Діаграма Ортеги-Нейссла показує тільки середній час, який відділяє народження протокультури від технологічного вибуху. Крива діаграми, так звана головна лінія психозоїків, не враховує ні біологічних, ні соціальних, ні культурних, ні політичних факторів, які спільно формують конкретну історію Розумних. На цю виключність дає право земний досвід, бо впливи різних вірувань і культур, суспільних форм й ідеології, колонізації й деколонізації, розквіту й занепаду земних імперій ні в чому не порушили руху кривої технічного зростання. Це — параболічна крива, байдужа в своєму розвитку до всіх перешкод — нашесть, епідемій, геноциду, оскільки технологія, зміцнівши один раз, стає змінною, незалежною від цивілізаторського підґрунтя, інтегрованою логічною кривою автокаталізу. Видимі в мікроскопічному масштабі відкриття і винаходи здійснювали люди, поодинці або групами, тільки бухгалтерія може вивести творців за дужки, бо винаходи породжують винаходи, відкриття приводять до нових відкриттів, і цей прискорений рух творить власне параболу, яка позірно злітає в нескінченність. Ця крива згинається завжди в критичній точці, бо якщо технологіям експансії не прийдуть на допомогу технології порятунку або заміни біосфери, дана цивілізація входить у фазу знищення як криза криз. Коли стане нічим дихати, не буде кому робити нові відкриття й одержувати Нобелівські премії.