Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Фіаско

Це був «Гермес», не Неаполь, але гуркотіло, як там, і лягали стіни, він чув, як уся каюта ходить ходором, лампочка мерехтіла, він бачив розгорнену книжку, светр, розпластані під ним на стелі, з перекинутих полиць летіли рулони фільмів, це був уже’ не сон, і цей гуркіт — теж.

Завили сирени тривоги. Світло ослабло, востаннє спалахнуло й згасло, в кутках стелі, яка тепер була підлогою, загорілись аварійні люмінесцентні лампи. Він силкувався намацати застібки ременів, щоб відчепитись, але марно — на них тиснуло його тіло. Руки наливалися свинцем, кров ударила в голову, він перестав шамотатись, ним кидало на всі боки, із силою втискувало то в ремені, то в ліжко. Він усе зрозумів. Чекав. Невже кінець?

Минула північ, у темному приміщенні не було нікого. Кірстінг усівся перед згаслим візоскопом, пристебнувся навпомацки, наче сліпий, знайшов контакт і запустив стрічку. В білий прямокутник екрана один за одним уходили майже чорні гомографічні знімки, з клубами світліших круглих контурів. Вони були схожі на рентгенівські тіні, пересувалися кадр за кадром, аж поки він зупиняв стрічку.

Кірстінг переглядав поверхневі спінограми Квінти. Обережно крутив мікрометричний гвинт, вирівнюючи зображення. В центрі було кущисте скупчення, наче атомне ядро, яке розлітається під ударом променистих уламків. Кірстінг пересував зображення з безформної молочної плазми до її розрідженого краю. Ніхто не міг напевно сказати, що це житлова забудова, величезне місто. На цьому кадрі був її розріз, вимальований нуклеонами елементів, важчих від кисню. Таке пошарове просвітлювання астрономічних об’єктів, відоме з давніх-давен, виявлялося ефективним тільки щодо охололих у чорні карлики зірок та планет.

При всій своїй унікальності спіновізія мала межі. Розподільність була недостатня, щоб вирізнити поодинокі кістяки, навіть якби вони перевершували розмірами гігантозаврів мезозою і крейдяного періоду. І все ж таки Кірстінг силкувався розпізнати скелети квінтянських створінь. Мабуть, цей багатомільйонний мегаполіс населяли тільки розумні істоти, якщо те поселення було справді мегаполісом. Кірстінг доходив до межі розподільності й переступав її. Після цього дрібненькі фантоми з білястих тремтячих волокон розсипалися. Екран мерехтів хаосом застиглої грануляції. Тоді Кірстінг злегенька, як тільки міг, повертав назад мікрометричний гвинт, і попереднє імлисте зображення верталося. Він вибирав найгостріші спінограми критичного меридіана, накладав їх одна на одну, поки випуклі контури Квінти вкрилися ними, як ціла пака рентгенівських знімків, зроблених моментальною чергою і складених докупи.

Псевдомісто лежало на екваторі, етнографії були виконані вздовж осі магнітного поля Квінти, по дотичній, там, де атмосфера закінчувалася біля оболонки планети, отож якщо це була забудова тридцятимильної довжини, то знімки прошивали її наскрізь, ніби рентгеном, установленим в одному з передмість, щоб він просвітив усі вулиці, площі, будинки.

Це давало небагато. Той, хто дивиться на людський натовп згори, бачить їх вертикально стисненими. Дивлячись на них у вертикальній площині, він побачить тільки найближчих, у гирлах вулиць; просвітлена юрба постане перед ним хаосом величезної кількості кістяків. Щоправда, існувала можливість відрізнити будівлі від перехожих. Будівля не рухалася, отож усе, що на тисячі спінограм перебувало в непорушності, усунула фільтрація. Транспортні засоби теж удалося прибрати ретушшю, яка ліквідовувала усе, що рухалося швидше, ніж піша людина.

Якби він мав перед собою велике земне місто, зі знімків зникли б також будинки, мости, промислові підприємства, машини чи поїзди, і зосталися б тільки тіні перехожих. Передумови з такою сильною гео- й антропоцентричністю мали надто сумнівну вартість. Незважаючи на це, він розраховував на щасливий випадок.

Кірстінг стільки разів уже заходив уночі до темної кімнати, стільки разів переглядав сувої знімків, але не втрачав надії на випадкове відкриття, вибираючи й накладаючи одну на одну відповідні етнографії. Щоб побачити бодай невиразно, бодай у затуманених обрисах скелети цих створінь.

Чи могли вони бути людиноподібними? Чи належали до хребетних? Чи був кальцій основою їхніх кістяків, як у земних хребетних? Екзобіологія визнавала їхню людиноподібність малоймовірною, але цілком припускала остеологічну подібність до земних скелетів з огляду на масу планети, отже, на її тяжіння, на склад атмосфери, який передбачав наявність на планеті рослин. Про них свідчив вільний кисень, а рослини, як відомо, не займаються астронавтикою, тим паче — ракетобудуванням.

Кірстінг не сподівався виявити людиноподібну будову кістки. Вона виникла внаслідок складних і заплутаних шляхів еволюції земних видів. Зрештою, навіть двоногість і випростана постава ще не підтвердили б антропоморфізму. Адже тисячі викопних рептилій ходили на двох ногах, і якби скласти спінографії стада ігуанодонтів, що біжать, у масштабі планети, їх не можна було б відрізнити від марафонців. ’

Попередня
-= 82 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!