Слава ЗСУ!

Ми перейшли міст і рушили вгору вулицею Кардинала Лемуана. Крута вулиця вивела нас на площу Контрескарп. Ліхтарі світили крізь листя дерев на площі, а під деревами на зупинці стояв з увімкнутим мотором автобус. З дверей «Веселого негра» вихоплювалася музика, крізь вікно кафе «Для аматорів» я побачив довгу оббиту цинком стойку. На терасі щось пили робітники. На кухні просто неба дівчина смажила картоплю в олії. Поруч стояв казан із печенею. Дівчина ложкою насипала порцію в тарілку старому, який тримав у руці пляшку з червоним вином.

— Хочеш випити?

— Ні, — сказав Білл. — 3 мене досить.

Ми завернули з площі Контрескарп праворуч і пішли гладенько вибрукуваними вузькими вулицями між високих старих будинків. Деякі з них виступали на тротуар. Інші ховалися в глибині. Ми вийшли на вулицю По-де-Фер, пройшли нею до прокладеної рівно з півночі на південь вулиці Сен-Жак і завернули на південь, повз ґратчасту огорожу подвір'я лікарні Валь-де-Грас до бульвару Дю-Пор-Руаяль.

— То як ти? — спитав я . — Хочеш зустрітися з Брет і Майк-лом?

— А чого ж?

Ми пройшли бульваром Дю-Пор-Руаяль, вийшли на Мон-парнас, проминули «Клозері-де-Ліла», кафе Лавіня, Дамуа й усі маленькі бістро, перейшли вулицю до «Ротонди» й повз її столи й ліхтарики вийшли до «Селекта».

Майкл підвівся з-за столика й пішов нам назустріч. Він був засмаглий і пашів здоров'ям.

— Вітаю, Джейку! — вигукнув він. — Вітаю! Вітаю! Як справи, друже?

— У тебе гарний вигляд, Майкле.

— О, я тепер здоровий, як дуб. Нічого не робив, тільки гуляв. З ранку й до вечора. І тільки одна чарка на день — з матір'ю за чаєм.

Білл зайшов у бар. Він там розмовляв з Брет, яка сиділа на високому стільці, поклавши ногу на ногу. Вона була без панчіх.

— Як добре, що ти прийшов, Джейку, — казав Майкл. — Я, знаєш, трошечки напідпитку. Ти вже помітив? Звернув увагу на мій ніс?

На його переніссі темніла смужка засохлої крові.

— Це мене валізами однієї старенької дами, — пояснив Майкл. — Хотів допомогти зняти їх, а вони на мене посипалися.

Брет довгим мундштуком поманила його до бару, весело мружачи очі.

— Така собі старенька дама, — сказав Майкл. — І на ж тобі, валізи на голову! Ходімо до Брет. Слухай, вона така краля! Ти невимовно чарівна, Брет! Звідки в тебе цей капелюх?

— Один знайомий подарував. Не подобається?

— Він потворний. Купи собі пристойного капелюха.

— О, ми тепер багаті, — сказала Брет. — До речі, тебе познайомили з Біллом? Джейку, ти неймовірно уважний!— вона обернулася до Майкла. — Це — Білл Гортон. А цей п'яничка — Майкл Кембелл. Містер Кембелл — банкрут із несплаченими боргами.

— Атож. Знаєте, вчора в Лондоні я зустрів свого колишнього компаньйона. Того самого, що обшахрував мене.

— І що ж він?

— Запропонував випити по чарці. А я вирішив: дають — бери! Знаєш, Брет, ти таки краля! Правда ж, вона чарівна?

— Це я чарівна? З таким носом?

— А що — гарненький носик. Обернись-но до мене носом. Ну, хіба вона не чарівна?

— І хто його випустив із Шотландії?

— Слухай, Брет, вертаймося до готелю раніше, га?

— Поводься пристойно, Майкле. Тут сидять дами.

— Але ж вона таки краля? Що ти скажеш, Джейку?

— Сьогодні ввечері бокс, — озвався Білл. — Може, сходимо?

— Бокс, — сказав Майкл. — А хто зустрічається?

— Леду з кимось.

— Леду гарний боксер, — сказав Майкл. — Мені б хотілося подивитись, дуже хотілося б. — Він намагався опанувати себе. — Але не можу. В мене побачення з оцією-от лялечкою. Чуєш, Брет, купи собі іншого капелюха.

Брет насунула фетровий капелюх на одне око і всміхнулася з-під крисів.

— Ви обоє йдіть собі на бокс. А мені доведеться доправити містера Кембелла додому.

— Я зовсім не п'яний, — сказав Майкл. — Хіба трошечки напідпитку. Чуєш, Брет, а ти справжня краля.

— Ідіть собі на бокс, — сказала Брет. — Містер Кембелл стає

нестерпним. Звідки ці напади ніжності, Майкле?

— Ні, послухай, ти справжня краля! Ми попрощалися.

— Шкода, що я не можу піти з вами, — сказав Майкл. Брет засміялась.

З порога я озирнувся. Майкл, спираючись ліктем на стойку, хилився до Брет і щось їй казав. Брет дивилася на нього досить холодно, але в кутиках її очей ховалась усмішка.

Надворі я спитав:

— Ти справді хочеш іти на бокс?

— Звичайно, — відповів Білл. — Тільки не йти, а їхати.

— Бачив, як Майкл упадає коло своєї дами серця? — сказав я в таксі.

— Що ж, — сказав Білл, — за це його гріх засуджувати.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Зустріч між Леду й Малюком Френсісом відбулася 20 червня. То був гарний бій. А наступного ранку я одержав листа від Роберта Кона, з Андайї. Він писав, що живе дуже тихо, купається, зрідка грає в гольф і часто — в бридж. В Андайї благодатний пляж, але йому кортить поїхати з нами ловити рибу. Чи скоро я приїду? І чи не можу я купити для нього подвійну волосінь — гроші він поверне, як тільки я приїду.