Слава ЗСУ!

Ми були єдині пожильці готелю. «Ну нехай, — подумав я, — ми ж побудемо лише кілька днів».

— Це з вином?

— Авжеж.

— Ну, гаразд, — сказав я . — Згода.

Я повернувся до Білла. Він хукнув у мій бік, показуючи, як холодно, проте не перестав грати. Я сів за один із столів і почав розглядати картини на стіні. На одній були мертві зайці, на другій — фазани, теж мертві, і на третій — мертві качки. Всі картини були темні й мовби закурені. На полицях буфета стояли пляшки із спиртним. Я переглянув їх. Білл усе ще грав.

— Чи не випити б нам гарячого ромового пуншу? — спитав він. — Від музики тепло, — тільки поки граєш.

Я вийшов і пояснив господині, що таке ромовий пунш і як його роблять. За кілька хвилин служниця принесла до їдальні глек, з якого йшла пара. Білл підвівся з-за піаніно, й ми почали пити гарячий пунш, дослухаючись до завивання вітру.

— По-моєму, рому тут малувато.

Я підійшов до буфета, взяв пляшку рому й відлив у глек півсклянки.

— Самочинна акція, — сказав Білл. — Ти нехтуєш законом. Ввійшла служниця й заходилася накривати стіл до вечері.

— І дме ж тут, хай йому біс, — сказав Білл.

Служниця принесла велику миску гарячого овочевого супу й вино. Потім була смажена форель, потім печеня, а на третє — ціла миска суниць. Щодо вина, то тут ми взяли своє, і служниця хоча й ніяковіла, але приносила його не перечачи. Стара господиня тільки раз зазирнула до їдальні — полічила порожні пляшки.

Після вечері ми піднялися до себе і, залізши в ліжка, щоб було тепліше, ще якийсь час курили й читали. Посеред ночі я прокинувся й почув, як виє вітер. У таку ніч добре було лежати в теплій постелі.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Прокинувшись уранці, я підійшов до вікна й виглянув надвір. Небо прояснилося, і на горах не залягали хмари. Під вікном стояли кілька возів і старий диліжанс, дерев'яний дах якого потріскався й поколовся від негоди. Певно, він служив доти, поки не з'явились автобуси. Цап вистрибнув на воза, а звідти на дах диліжанса. Він потрусив бородою на кіз, що стояли внизу, я замахнувся на нього, і він зіскочив на землю.

Білл ще спав, тож, одягнувшись, я вийшов босоніж у коридор, узувся й спустився вниз. Там не було ні душі. Я відсунув засув і вийшов. Ранок був прохолодний, сонце ще не висушило роси, що випала, коли вщух вітер. Я понишпорив у повітці на подвір'ї, знайшов щось схоже на сапу й подався до річки копати черв'яків. Річка була прозора й мілка, але навряд чи в ній водилася форель. Вибравши на трав'янистому березі вогке місце, я вивернув грудку землі. Під нею ворушилися черв'яки. Коли я відкинув грудку, вони поховалися, та я заходився обережно копати далі й назбирав їх чимало. Копаючи в мокрому місці, я наповнив черв'яками дві бляшанки з-під тютюну й присипав їх землею. Кози дивились, як я копаю.

Коли я повернувся до готелю, господиня вже поралася на кухні, і я попросив її зварити кави й приготувати сніданок, щоб ми забрали його з собою.

Білл уже прокинувся й сидів на краю ліжка.

— Я бачив тебе у вікно, — сказав він. — І не хотів тобі заважати. Що ти робив? Закопував свої гроші?

— Ох ти ж ледацюго!

— Отже, ти працював задля загального добра? Чудово. Роби це щоранку, й господь тебе не забуде.

— Ну, годі вилежуватися, — сказав я . — Вставай.

— Що? Вставати? Я сам ніколи не встаю. Він заліз під ковдру й натяг її до підборіддя.

— От переконаєш мене — тоді, може, і встану.

Я тим часом збирав рибальське знаряддя й складав його в мішок.

— Ну що, не хочеш? — спитав Білл.

— Я йду снідати.

— Снідати? Чому ж ти зразу цього не сказав? Я думав, ти хочеш, щоб я встав просто так, за спасибі. Ну, а снідати — це інша річ. Це вже діло. Іди накопай ще трохи черв'яків, а я зараз спущуся.

— Іди ти під три чорти!

— Працюй задля загального добра! — Білл почав надягати спіднє. — Виявляй іронію і жаль.

Я вийшов із кімнати з мішком, підсаками й вудками.

— Гей, вернися!

Я просунув голову в двері.

— Невже ти не виявиш хоч трохи іронії й жалю? Я показав йому носа.

— Це не іронія.

Спускаючись сходами, я чув, як Білл наспівує: «Іронія і жаль. Коли ти їх зазнав... О, дай іронію їм, дай їм жаль. О, дай іронію. Коли вони зазнають... Іронії хоч крапельку, хоч трошки жалю дай...» Він і до їдальні ввійшов, наспівуючи. Співав він на мотив «Весільні дзвони б'ють, йдемо ми під вінець». Я читав іспанську газету тижневої давності.

— Що це за бридня про іронію і жаль?

— Як, ти нічого не знаєш про Іронію і Жаль?

— Ні. Звідки це пішло?

— Хтозна. Але Нью-Йорк на цьому схибнувся. Як колись на трюках Фрателліні, тільки більше.