Слава ЗСУ!

- Мій ласкавий пане-батьку, нехай не збивають вас із пантелику слова цього бідолахи. Я його знаю: це божевільний підмайстерок одного олександрійського кравця, його звуть Лабакан, і він заслуговує скоріше вашого милосердя, аніж гніву.

Від цих слів принц так розлютився, що, не тямлячи себе, кинувся на Лабакана, але його міцно схопили люди, які супроводили короля. А сам король промовив:

- Справді, мій любий сину, цей нещасний не при своєму розумі. Зв\'яжіть його,- звелів він своїм слугам,- і посадовіть на верблюда; може, ми згодом знайдемо, чим йому допомогти.

Палкий гнів принца трохи вгамувався; з плачем кинувся він до ніг короля.

- Моє серце каже мені, що ви мій батько! -вигукнув він.- Ім\'ям матері моєї благаю вас вислухати мене!

- Боже праведний,- промовив старий,- знову [70] він починає марити! І як-то людина може дійти до таких безглуздих думок?

З цими словами він узяв Лабакана за руку і разом з ним рушив униз. Спустившися з горба, вони посідали на чудових баских коней, вкритих розкішними попонами, зайняли місце на чолі каравану і рушили в путь. А бідоласі принцу скрутили руки, прив\'язали його до верблюда й приставили двох вартових, щоб ті пильно стежили за кожним його рухом.

Старий король, а точніше кажучи султан, був вехабітським володарем і звався Саудом. У нього довго не було дітей, а коли нарешті народився довгожданий син, султан звелів своїм астрологам визначити за зорями його долю, і ті напророкували таке: «До двадцяти і двох років принцові загрожує небезпека бути позбавленим свого сану ворогом». Тоді, щоб уберегти сина від такого лиха, султан віддав його на виховання своєму давньому щирому другові Ельфі-Бею. Довгих двадцять два роки мучився старий батько, чекаючи того дня, коли він зможе знову побачити свого єдиного сина.

Про все це султан розповів дорогою своєму вдаваному синові. Величні манери й поважна поведінка принца були йому дуже до вподоби, і він не приховував своєї втіхи.

Коли караван прибув до султанової держави,- люди скрізь радісно зустрічали його: чутка про повернення принца вже облетіла блискавкою всі міста і селища. На вулицях, якими проїздили султан із принцом, височіли арки з квітів і зелені, стіни будинків були прикрашені яскравими різнобарвними килимами, і всі голосно славили Аллаха та його пророка, які послали їм такого гарного принца. [71]

Все це сповнювало гордовиту душу кравчика безмірною радістю і водночас ще дужче краяло серце справжньому принцові Омару, якого із скрученими руками везли на верблюді в самому хвості процесії. Ніхто про нього не дбав, нікому не було до нього діла в ці дні урочистої зустрічі, призначеної, власне, саме для нього. Всюди лунало ім\'я Омара, тисячі голосів радісно вигукували його, і ніхто не помічав того, кому воно справді належало. Лише інколи хто-небудь запитував, кого то везуть зв\'язаного, мов злочинця. І незмінна відповідь вартових: «Це божевільний кравчик»,- щоразу болісно вражала принців слух.

Нарешті караван прибув у столицю держави, де зустріч була ще пишніша, ніж по всіх інших містах. Султанша, вже немолода, статечна жінка, з усіма своїми придворними дамами дожидала принца в розкішній світлиці палацу. Підлога цієї світлиці була застелена одним суцільним величезним килимом, стіни оздоблені довгими завісами з блакитного шовку, почепленими на великих срібних гаках з допомогою шнурів із золотими китицями.