Слава ЗСУ!

На базар збирались

Гайдамаки. Йде Ярема,

Залізняк гукає:

«Чуєш, хлопче? Ходи сюди!

Не бійсь, не злякаю».

«Не боюся!» Знявши шапку,

Став, мов перед паном.

«Відкіля ти? Хто ти такий?»

«Я, пане, з Вільшани».

«З Вільшаної, де титаря

Пси замордували?»

«Де? Якого?»

«У Вільшаній;

І кажуть, що вкрали

Дочку його, коли знаєш».

«Дочку, у Вільшаній?»

«У титаря, коли знавав».

«Оксано, Оксано!» -

Ледве вимовив Ярема

Та й упав додолу.

«Еге! ось що… Шкода хлопця,

Провітри, Миколо!»

Провітрився. «Батьку! брате!

Чом я не сторукий?

Дайте ножа, дайте силу,

Муки ляхам, муки!

Муки страшної, щоб пекло

Тряслося та мліло!»

«Добре, сину, ножі будуть

На святеє діло.

Ходім з нами у Лисянку

Ножі гартувати!»

«Ходім, ходім, отамане,

Батьку ти мій, брате,

Мій єдиний! На край світу

Полечу, достану,

З пекла вирву, отамане…

На край світу, пане…

На край світу, та не найду,

Не найду Оксани!»

«Може, й найдеш. А як тебе

Зовуть? Я не знаю».

«Яремою».

«А прізвище?»

«Прізвища немає!»

«Хіба байстрюк? Без прізвища.

Запиши, Миколо,

У реєстер. Нехай буде…

Нехай буде Голий,

Так і пиши!»

«Ні, погано!»

«Ну, хіба Бідою?»

«І це не так».

«Стривай лишень,

Пиши Галайдою».

Записали.

«Ну, Галайдо,

Поїдем гуляти.

Рушайте, хлоп'ята».

І Яремі дали коня

Зайвого з обозу.

Усміхнувся на воронім

Та й знову у сльози.

Виїхали за царину;

Палають Черкаси…

«Чи всі, діти?»

«Усі, батьку!»

«Гайда!»

Простяглася

По діброві понад Дніпром

Козацька ватага.

А за ними кобзар Волох

Переваги-ваги

Шкандибає на конику,

Козакам співає:

«Гайдамаки, гайдамаки,

Залізняк гуляє».

Поїхали… А Черкаси

Палають, палають.

Байдуже, ніхто й не гляне,

Сміються та лають

Кляту шляхту. Хто балака,

Хто кобзаря слуха.

А Залізняк попереду

Нашорошив уха;

Їде собі, люльку курить,

Нікому ні слова.

А за ним німий Ярема.

Зелена діброва,

І темний гай, і Дніпр дужий,

І високі гори,

Небо, зорі, добро, люде

І лютеє горе -

Все пропало, все! Нічого

Не знає, не бачить,

Як убитий. Тяжко йому,

Тяжко, а не плаче.

Ні, не плаче: змія люта,

Жадна випиває

Його сльози, давить душу,

Серце роздирає.

«Ой ви сльози, дрібні сльози!

Ви змиєте горе;

Змийте його… тяжко! Нудно!

І синього моря,

І Дніпра, щоб вилить люте,

І Дніпра не стане.

Занапастить хіба душу?

Оксано, Оксано!

Де ти, де ти? Подивися,

Моя ти єдина,

Подивися на Ярему.

Де ти? Може, гине,

Може, тяжко клене долю,

Клене, умирає,

Або в пана у кайданах

У склепу конає.

Може, згадує Ярему,

Згадує Вільшану.

Кличе його: «Серце моє,

Обніми Оксану!

Обнімемось, мій соколе!

Навіки зомлієм.

Нехай ляхи згнущаються, -

Не почуєм…» Віє,

Віє вітер з-за Лиману,

Гне тополю в полі -

І дівчина похилиться,

Куди гне недоля.

Посумує, пожуриться.

Забуде… і може…

У жупані сама пані,

А лях… Боже, Боже!

Карай пеклом мою душу,

Вилий муки море,

Розбий кару надо мною,

Та не таким горем

Карай серце: розірветься,

Хоч би було камень.

Доле моя! серце моє!

Оксано, Оксано!

Де ти ділася, поділась?»

І хлинули сльози;

Дрібні-дрібні полилися..

Де вони взялися!

А Залізняк гайдамакам

Каже опинитись:

«У ліс, хлопці! вже світає,

І коні пристали:

Попасемо». І тихенько

У лісі сховались.

Гупалівщина

Зійшло сонце; Україна

Де палала, тліла,

А де шляхта, запершися

У будинках, мліла.

Скрізь по селах шибениці;

Навішано трупу -

Тілько старших, а так шляхта

Купою на купі.

На улицях, на розпуттях

Собаки, ворони

Гризуть шляхту, клюють очі;

Ніхто не боронить.

Та й нікому: осталися

Діти та собаки -

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла… А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти -

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз'єднаться!

Треба крові, брата крові,