Слава ЗСУ!

Душа, без сповіді святої!

«Оксано, дочко!» - та й умер.

Ляхи задумалися, стоя,

Хоч і запеклі

«Що ж тепер?

Панове, ради! Поміркуєм,

Тепер з ним нічого робить.

Запалим церкву!»

«Гвалт! рятуйте!

Хто в Бога вірує!» - кричить

Надворі голос що є сили.

Ляхи зомліли. «Хто такий?»

Оксана в двері: «Вбили! вбили!»

Та й пада крижем. А старший

Махнув рукою на громаду.

За двері вийшла. Сам позаду

Бере зомлілую…

Яремо, де ти? подивися!

А він, мандруючи, співа,

Як Наливайко з ляхом бився.

Ляхи пропали; нежива

Пропала з ними і Оксана.

Собаки де-де по Вільшаній

Загавкають та й замовчать.

Біліє місяць; люде сплять,

І титар спить… Не рано встане:

Навіки, праведний, заснув.

Горіло світло, погасало,

Погасло… Мертвий мов здригнув.

І сумно-сумно в хаті стало.

Свято в чигирині

Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.

Базари, де військо, як море червоне

Перед бунчуками, бувало, горить,

А ясновельможний, на воронім коні,

Блисне булавою - море закипить…

Закипить - і розлилося

Степами, ярами;

Лихо мліє перед ними…

А за козаками…

Та що й казать? Минулося;

А те, що минуло,

Не згадуйте, пани-брати,

Бо щоб не почули.

Та й що з того, що згадаєш?

Згадаєш - заплачеш.

Ну, хоч глянем на Чигирин,

Колись-то козачий.

Із-за лісу, з-за туману

Місяць випливає,

Червоніє, круглолиций,

Горить, а не сяє,

Неначе зна, що не треба

Людям його світу,

Що пожари Україну

Нагріють, освітять.

І смерклося, а в Чигрині,

Як у домовині,

Сумно-сумно. (Отак було

По всій Україні

Против ночі Маковія,

Як ножі святили.)

Людей не чуть; через базар

Кажан костокрилий

Перелетить; на вигоні

Сова завиває.

А де ж люде?.. Над Тясмином,

У темному гаю,

Зібралися; старий, малий,

Убогий, багатий

Поєднались - дожидають

Великого свята.

У темному гаю, в зеленій діброві,

На припоні коні отаву скубуть;

Осідлані коні, вороні готові.

Куди-то поїдуть? Kого повезуть?

Он кого, дивіться. Лягли по долині,

Неначе побиті, ні слова не чуть.

Ото гайдамаки. На гвалт України

Орли налетіли; вони рознесуть

Ляхам, жидам кару;

За кров і пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

Попід дібровою стоять

Вози залізної тарані;

То щедрої гостинець пані.

Уміла що кому давать,

Невроку їй, нехай царствує;

Нехай не вадить, як не чує!

Поміж возами нігде стать:

Неначе в ірій налетіло

З Смілянщини, з Чигирина

Просте козацтво, старшина,

На певне діло налетіли.

Козацьке панство похожає

В киреях чорних, як один,

Тихенько ходя розмовляє

І поглядає на Чигрин.

Старшина первий

Старий Головатий щось дуже коверзує.

Старшина другий

Мудра голова, сидить собі в хуторі, ніби не знає нічого, а дивишся - скрізь Головатий. «Коли сам, - каже, - не повершу, то синові передам».

Старшина третій

Та й син же штука! Я вчора зострівся з Залізняком; таке розказує про його, що цур йому! «Кошовим, - каже, - буде, та й годі; а може, ще і гетьманом, коли теє…»

Старшина другий

А Гонта нащо? А Залізняк? До Гонти сама… сама писала: «Коли, - каже…»

Старшина первий

Цитьте лишень, здається, дзвонять!

Старшина другий

Та ні, то люде гомонять.

Старшина первий

Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старі голови та розумні; химерять, химерять, та й зроблять з лемеша швайку. Де можна лантух, там торби не треба. Купили хріну, треба з'їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що куповали - грошам не пропадать! А то думають, думають, ні вголос, ні мовчки; а ляхи догадаються - от тобі й пшик! Що там за рада? Чом вони не дзвонять? Чим спиниш народ, щоб не гомонів? Не десять душ, а, слава Богу, вся Смілянщина, коли не вся Україна. Он, чуєте? співають.

Старшина третій

Справді співа щось; піду спиню.

Старшина первий

Не спиняй, нехай собі співає, аби не голосно.

Старшина другий

Ото, мабуть, Волох! Не втерпів-таки старий дурень:

треба, та й годі.

Старшина третій

А мудро співає! Коли не послухаєш, усе іншу. Підкрадьмось, братці, та послухаємо, а тим часом задзвонять.