Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

Вогонь вивергався з драконової пащеки. Якусь хвилину Смауг покружляв угорі над містом, осяваючи все озеро; дерева на берегах яріли міддю і кривавою червінню, відкидаючи стрибучі густо-чорні тіні. І тоді він канув униз — просто крізь хмару стріл, забувши від лютості про всяку обачність, не намагаючись навіть повертатися до ворога броньованими боками й жадаючи єдиного: підпалити Озерне місто.

Дарма що до драконового наскоку всі будинки були облиті водою, а він дихнув, упавши з неба, — і зайнялися очеретяні дахи й дерев\'яні балки. А Смауг уже пролетів і розвертався, щоб налетіти знову. Сотні рук плеснули воду туди, де спалахнула хоч би іскра. А дракон уже звивався над головою. Удар хвостом — і дах Великого дому розсипався. Непогасне полум\'я знялося високо в ніч. Ще один напад, і ще один — і один будинок, потім другий запалав і розвалився. І жодна стріла не зупинила Смауга, не дошкулила йому більше, ніж яка мушка з болота.

Вже тут і там воїни стрибали у воду. Жінок і дітей садовили в човни, що стояли на ринковому плесі. То один воїн, то другий кидав зброю додолу. Там, де зовсім недавно лунали старовинні пісні про майбутню радість, про гномів, нині стояв плач і лемент. Чоловіки проклинали гномів. Сам міський голова рушив до свого великого позолоченого човна, сподіваючись відпливти серед сум\'яття і врятуватись. Ось-ось озеряни всі покинуть своє місто, і воно згорить — не зостанеться й сліду на водах…

Саме цього й хотів дракон. Як на нього, то хай би вони всі посідали в човни. Славно він пополює озерян потім! Хто залишиться живий, хай поплаває, поголодує. А тоді хай-но наблизиться до берега — там на них чекатиме Смауг. Скоро він підпалить усі прибережні ліси, засушить усі їхні лани й пасовиська. А поки що він тішився руйнуванням міста, як не тішився нічим іншим уже багато літ.

Але серед охоплених полум\'ям будинків ще тримався останній гурт лучників. Ватажком їхнім був Бард, чоловік із суворим голосом і похмурим обличчям, кого товариші звинувачували у віщуванні повеней та отруйної риби, хоч і знали йому ціну, шанували його за відвагу. Він доводився далеким нащадком Гіріонові, володарю Долу, дружина й дитина якого в той давній час утекли із зруйнованого міста по річці Бистрій. Бард стріляв з великого тисового лука, поки витратив усі свої стріли, крім однієї. Полум\'я підступало все ближче. Товариші покидали його. Бард нап\'яв тятиву востаннє.

Несподівано з пітьми щось пурхнуло до нього на плече. Бард сахнувся — але то був лишень старий дрізд. Безстрашно вмостився він біля вуха воїна й почав розповідати йому новини. Зачудований сміливець завмер — він-бо розумів дроздову мову, адже походив з Долу.

— Стривай! Стривай! — співав дрізд. — Хай зійде місяць. Гляди — цілься в незахищене місце з лівого боку грудей, коли він летітиме й повертатиметься над тобою!

І швидко переповів ураженому Бардові, що сталося в Самітній горі і все, що він там почув.

Тоді Бард нап\'яв тятиву до самого свого вуха. Дракон якраз повертав назад, летячи низько, і в цю хвилину над східним берегом зійшов місяць, посрібливши Смаугові величезні крила.

— Стріло! — мовив лучник. — Чорна стріло! Я беріг тебе до останку. Ти досі не зраджувала мене, щоразу верталася до мене. Ти дісталася мені від мого батька, а батькові — од його батька. Якщо тебе викували в кузні справжнього короля Самітної гори, полети швидко, не загайся!

Попередня
-= 117 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

anonymous13023 23.01.2015

Є декілька граматичних помилок, але атмосфера прекрасна. Дуже дякую ;)


anonymous10411 27.06.2014

супер


Додати коментар