Слава ЗСУ!

Настала весна — така погожа, лагідна й сонячна, коли Більбо й Гандальф розпрощалися нарешті з Беорном. Хоч як тужив гобіт за рідною домівкою, а Беорнів дім покидав з жалем, бо ж квіти в господаревім садочку квітували незгірш, ніж у розповні літа.

Довга була їхня дорога, поки вийшли на той самий перевал, де минулого разу їх спопали гобліни. Але якраз був ясний ранок, і, озирнувшись назад, чарівник і гобіт побачили біле сонце, що заливало сяйвом широкі простори. Вдалині синів Чорний ліс, але навіть нині, навесні, узлісся його було темно-зелене. А ще далі, куди ледь сягав зір, видніла Самітна гора. Блідо блищав на її вершині ще не розталий сніг.

— Отак приходить сніг після вогню, і навіть драконам настає кінець! — вирік Більбо й повернувся спиною до своєї великої пригоди. Туківська половинка в ньому дуже вже натомилася, зате злоткінсівська дужчала щодень.- Єдиного хочу: опинитися в своєму кріслі!

Розділ дев\'ятнадцятий

ОСТАННІ МИЛІ

Було перше травня, коли двоє подорожніх досягли нарешті долини Рівенделл, де стояв Останній (чи то Перший?) затишний дім. І цього разу вечоріло, коненята були зморені, особливо те, що везло поклажу, та й чарівник із гобітом жадали спочинку. З\'їжджаючи вниз крутою стежкою, Більбо почув, як ельфи співають поміж дерев, от ніби співали безперестанку, відколи він вирушив звідсіля. Як тільки вершники поїхали через долішні галявинки, довкола них залунала пісня, дуже схожа на ту, що її вони чули майже рік тому. Слова були десь такі:

Дракон вгамувався, Вже кості він склав, — І панцер розпався, І гнів одбуяв! Поржавіє криця, І трон упаде, І сила відсниться, І скарб відійде. Трава зеленіє І листя дерев, І річка леліє Й виспівує ельф: Тра-ля! Тра-ля-лину! Вертайте в долину! Бо зірка ясніша За всякий рубін, Бо місяць біліший За срібло скарбів; Миліший-бо промінь Затишних багать, Ніж золото гномів, — То нащо блукать? Тра-ля! Тра-ля-лину! Вертайте в долину. Куди проти нічки Йдете навпрошки? Шумить собі річка, Вже сяють зірки! Дороги нерівні І повні страхіть. Тут ельфи, ельфівни Вас раді зустріть Із «Тра-ля-ля-лину». Вертайте в долину! Тра-ля-ля-лину, Фа-ля-ля-лину, Фа-ля!

Тоді ельфи Рівенделлу повиходили на стежку і, привітавши чарівника з гобітом, провели їх до Елрондового дому. Там їх зустріли дуже тепло, і чимало цікавих вух бажало того вечора почути оповідь про їхні пригоди. Розповідав Гандальф, тому що Більбо принишк і став сонливий. Більшу частину оповіді він знав, бо сам був там дійовою особою, і чимало тих подій переповів Гандальфові по дорозі та в Беорновім домі. Але час від часу Більбо розплющував одне око й дослухався — коли чарівник розповідав щось таке, чого він іще не знав.

Таким чином гобіт довідався, куди їздив Гандальф, — почув, як чарівник розповідав про це Елрондові. З\'ясувалося, що Гандальф був на великій раді білих чарівників, майстрів чарівного знання і доброчинної магії, і вони нарешті прогнали Некромансера з його твердині на півдні Чорного лісу.

— Небагато мине часу, — казав Гандальф, — і Чорний ліс посвітлішає, очистившись від тої нечисті. На довгі віки північний світ позбувся жахливого чаклуна. Шкода тільки, що ми не змогли прогнати його взагалі зі світу!

— Це було б і справді добре, — погодився Елронд, — та боюся, що цього не станеться ні в наш вік, ні в багато пізніших віків.