Слава ЗСУ!

— Авжеж, знайду! — погодився чарівник. — Але ми це золото поділимо, і поділимо порівну. Може статися, в тебе виникнуть такі потреби, яких ти й не сподівався.

Отож вони пересипали золото в мішки й повантажили на поні, яким це зовсім не сподобалося. Тепер вони верстали путь не так швидко, адже здебільшого мусили йти пішки. Але довкола буяла зелень, і так приємно було йти по травиці! Більбо лише втирав обличчя червоним шовковим носовичком (не своїм власним, бо всі десь погубилися, а позиченим у Елронда), — прийшов уже червень, приніс жарке літо.

Але, як усе на світі має свій кінець, навіть оця історія, так настав нарешті й той день, коли перед двома подорожніми відкрилася місцевість, де Більбо народився і виріс, де знав кожне дерево, кожен закрут як свої п\'ять пальців. Вийшовши на узвишшя, звідки завидніла віддалік його рідна Гора, гобіт несподівано став і проказав:

Дороги біжать, звиваються Між гір і поміж борів, По норах, що день їх лякається, По ріках, що не знайдуть морів; Біжать у полях засніжених, Між квітів спішать вони, По травах, по водах збрижених Все далі — до далини… Дороги летять, ширяючи, — Під хмари веде верста… Та хто їх сходив, блукаючи, Додому все ж поверта. Ті очі, що битви бачили І жах у підземній млі, Дивляться знов, заплакані, На стежку в рідній землі. Гандальф зиркнув на нього.

— Дорогий мій Більбо! — сказав чарівник. — Щось та сталося з тобою! Ти вже не той гобіт, яким був колись.

І тоді вони перейшли місток, проминули водяний млин над річкою і так прибули під самісінькі гобітові двері.

— Леле! Що тут діється? — скрикнув Більбо.

А діялася перед його домом велика метушня: біля дверей стовбичило повно всякого народу, поважного й неповажного, і чимало входило й виходило — не витираючи навіть ніг об хату, як зауважив Більбо з досадою.

Він здивувався, ну, а юрба здивувалася удвічі дужче. Більбо, як з\'ясувалося, саме втрапив на аукціон — прилюдний розпродаж його власного майна! На воротях висіло велике оголошення чорними й червоними літерами, звіщаючи, що двадцять другого червня панове Греб, Греб і Вклунокс розпродаватимуть з аукціону майно покійного Більбо Злоткінса із Золотого кутка під Горою, Гобітон. Початок розпродажу рівно о десятій годині… А вже був майже час підобідку й речі здебільшого продані — що за безцінь, а що й задарма, як то звичайно буває на аукціонах. Злоткінсові двоюрідні родичі Торбіли-Злоткінси якраз міряли його кімнати, щоб прикинути, чи добре там стануть їхні меблі. Одне слово, Більбо мали за «гаданого небіжчика», і не всі, хто так гадав, раділи, що та гадка спростувалася.

Повернення пана Більбо Злоткінса сколихнуло всю округу: і під, і за Горою, і за Водицею. Хвилювання і дивування аж ніяк не вляглося за тиждень. А тяганина із законом затяглася на роки. Минуло таки чимало часу, поки пана Злоткінса знову визнали за живого. Тих, що особливо вигідно купили речі на тому розпродажі, довелося дуже довго умовляти, і зрештою, аби не марнувати часу, Більбо мусив викупити чимало своїх власних меблів. Багато його срібних ложок таємниче зникли і так ніколи й не знайшлися. Сам Більбо підозрював, що тут не обійшлося без Торбілів-Злоткінсів. Ті зі свого боку вперто не визнавали, що той Більбо, який повернувся, і є справжній Більбо Злоткінс, і відтоді й довіку перестали з ним розмовляти. Адже вони так хотіли жити в його милій гобітівській норі! А втім, Більбо відчув, що втратив більше, ніж кілька срібних ложок, — він утратив своє добре ім\'я. Це правда, що він назавжди лишився другом ельфів і тішився повагою гномів, чарівників і всякого такого люду, що часто проходив гобітівським краєм, — але серед сусідів перестав бути шанованим. Усі гобіти в окрузі мали його за «чудного» — окрім небожів і небог із туківського боку, хоч і їм старші не дуже дозволяли з ним дружити.