Слава ЗСУ!

Хрясь! Брязь! Чорний князь! Хіп-хап! Дряп! Хряп! Повертай голоблі на Місто Гобліна, Хлопче мій!

Трах-бах! Та-ра-рах! Точило й трощило! Щипці та дибці! Бийте, довбні, в темній безодні! Хо-хо! Хлопче мій!

Хвись-свись! Шмагай-нагай! Кусай і стусай! Вищи і пищи!

Рабе, роби, камінь дроби! Все ж то для гобліна, тобою зроблене, Для того лиш годний в темній безодні Ти, хлопче мій!

Звучало це справді жахливо. Стіни відбивали луною оте «Хрясь! Брязь!» та «Трах-бах! Та-ра-рах!» та бридкий гоблінячий регіт «Хо-хо! Хлопче мій!». Дуже легко було збагнути, що означала та пісня, надто коли гобліни подіставали нагайки і ну стьобати бранців, приказуючи: «Хвись-свись!» — і погнали поперед себе, й не один гном уже пищав і вищав несамовито, аж поки, спотикаючись, вони вбігли до великої печери.

Освітлювалась та печера великим червоним вогнищем, що палахкотіло посередині, та смолоскипами, прилаштованими вздовж стін. Тут було повно-повнісінько гоблінів. Усі почвари зареготали, затупали ногами, заплескали в долоні, коли гноми (з бідолашним малим Більбо позаду, де найближче було до нагайок) убігли до тієї печери, гнані гоблінами-погоничами, що гейкали та виляскували нагайками. Поні були вже усі там — стояли, збившись докупи в кутку; там-таки були і всі гномівські клунки й пакунки, і їх розкривали й розривали гобліни, в них порпалися гобліни, нюшили гобліни, лапали й мацали гобліни, за них же сварилися поміж себе гобліни.

Ох, це ж, мабуть, востаннє бачили мандрівники своїх чудових маленьких коненят — разом із гарненьким, витривалим білим поні, якого позичив Гандальфові Елронд; адже чарівників кінь не годився для подорожі по гірських стежках. Річ у тім, що гобліни їдять коней, поні, віслюків (та іншу куди бридкішу всячину), і вони вічно такі голодні. Одначе в цю мить полонені думали тільки про самих себе. Гобліни посковували їм руки за спиною ланцюгами й пов\'язали одного з одним і так, вервечкою, потягли в дальній кінець печери, а малий Більбо спотикався останній.

Там, у сутіні, сидів на великому пласкому камені здоровезний гоблінище з отакенною головою, а довкола нього стояла охорона, озброєна бойовими сокирами та кривими шаблями. Треба знати, що гобліни жорстокі, лукаві, з лихим серцем. Вони не виготовляють хороших речей, а все щось хитромудре. Ритися і копатися, будувати нори й тунелі вони, як захочуть, уміють незгірш від гномів, тільки найвправніших гномівських майстрів їм не перевершити. Всі гобліни брудні, неохайні. Молотки, сокири, мечі, кинджали, кайла, а також знаряддя для тортур — все це у них виходить дуже добре. А то вони ще змушують усякий інший люд виробляти задумані гоблінським розумом речі; різні бранці та раби працюють на них, аж поки й згинуть у тій задусі, без світла. Дуже ймовірно, що саме гобліни попридумували всю ту машинерію, яка віддавна баламутить світ — особливо ж вигадливі засоби вбивати багато людності заразом, — адже завжди захоплювалися колесами, двигунами, вибухами, а також тим, щоб якомога менше роботи робити своїми руками. Але в ті часи, в тій дикій глушині вони ще не досягли, як то кажуть, такого ступеня розвитку. Особливого зла вони на гномів не мали — не більше, ніж на все інше та всіх інших; найдужче лютило їх усе порядне й щасливе. Лихі гноми в деяких краях навіть вступали у спілку з гоблінами. Але в них були свої порахунки з Торіновим плем\'ям — через ту війну, про яку ми згадували, але яка не входить до цієї оповіді. Та й воно байдуже гоблінам, кого спопасти, — аби тихенько та гарненько та щоб жертви не могли захиститися.