Слава ЗСУ!

Там вони й повечеряли чи пообідали — розкоші такої не знали, відколи покинули Останній затишний дім і розпрощалися з Елрондом. Довкола миготіло світло смолоскипів і вогнища, а на столі горіли дві високі червоні свічки з бджолиного воску. Гості їли та й пили, а Беорн своїм густим рокітливим голосом розказував їм бувальщини з життя дикого краю по цей бік гір і найбільше — про темний і небезпечний ліс, що простягався далеко на північ і на південь, завдальшки з один день їзди, заступаючи шлях на схід, — про жахливий Чорний ліс.

Гноми слухали й хитали бородами, знаючи, що скоро доведеться насмілитись і ввійти в той ліс, що після гір це буде найбільша з небезпек, які їм треба подолати, перш ніж вони дістануться до драконової твердині. Попоївши, гноми почали розповідати свої історії, але Беорн став ніби сонний і неуважний. Мова їхня була здебільшого про золото, срібло, самоцвіти й про ковальське мистецтво, а Беорн, мабуть, усім тим не цікавився, — в передпокої у нього не було нічого, зробленого із золота чи срібла, і мало речей (крім ножів) з металу.

Довго сиділи вони за столом перед дерев\'яними келихами з медовим трунком. Надворі запала темна ніч. У вогнище підкинули дров, смолоскипи догоріли, а гості все сиділи в мерехтливому світлі тремкого полум\'я. Стовпи-колони височіли довкола них, а вгорі, в темряві немовби маяло верховіття. Може, то були такі чари, а може, ні, але гобітові причувся в балках шум — неначе вітер шумів у гіллі й сови кричали. Та незабаром Більбо закуняв, голоси немов подаленіли, а перегодом він здригнувся й прокинувся.

Величезні двері зарипіли й хряпнули. Беорн вийшов. Гноми сиділи круг вогнища на підлозі, схрестивши ноги. Бони не забарилися з піснею. Слова були десь отакі, та я наводжу їх не всі, бо пісня співалася довгенько.

Над вереси той вітер мчав, А в лісі й лист ще не дрижав, Спадали тіні в безгомінні І вуж нечутно плазував. А вітер мчав з холодних гір, Котивсь, мов вал, ревів, як звір; Завило гілля від безсилля, Злетіло листя ген до зір. Від заходу на схід той вітер Усякий рух загладив, витер; На голоси свої усі Заголосив, несамовитий. Припали трави до землі, Комиш у вітра на крилі, — Над хвилі гребінь в зимнім небі Рве хмари на шматки малі. Понад Самітною горою, Понад драконською норою, Де валуни ще з давнини, Летів, де дим курить порою. Та ось уже тікає пріч До моря, де панує ніч. Ось виплив місяць, зорі світять, Із темрявою віч-на-віч…

Більбо знову закуняв. Раптом підвівся Гандальф.

— Час нам уже спати, — оголосив він. — Нам — але, мабуть, не Беорнові. У цьому передпокої ми можемо відпочивати в мирі та безпеці, але я застерігаю вас усіх — не забувайте, що сказав Беорн, покидаючи нас. Під страхом смерті ви не повинні потикатися надвір до сходу сонця.

Більбо побачив, що їм уже постелено на такому собі помості між стовпами й стіною передпокою. Гобітові припало спати на невеликому солом\'яному матрацику, під вовняними ковдрами. Літо не літо, а він заліз під ті ковдри з радістю. Вогонь пригасав, і гобіт заснув. Та серед ночі прокинувся. З вогнища лишилося всього кілька головешок; Гандальф і гноми, судячи з їхнього дихання, спали, місяць підбився високо й, зазираючи в димник, малював на підлозі біле кружало.

Знадвору чулося гарчання і начебто якийсь великий звір шкрібся у двері. Більбо зачудувався: що ж то воно таке? Чи не Беорн у зачарованій своїй подобі? І чи не вдереться він ведмедем та не пошматує їх? Гобіт пірнув під ковдри з головою і знову, попри свої страхи, поринув у сон.