Слава ЗСУ!

— Гобліни, — пояснив Беорн, — не насміляться перебратися через Велику річку на сто миль на північ від Каррока, ані наблизитися до мого дому — вночі його добре охороняють! Але я, бувши на вашому місці, старався б їхати швидко, бо, якщо гобліни вчинять свій набіг скоро, вони переправляться через річку на півдні й прочешуть усю смугу узлісся, щоб відрізати вам шлях через ліс, — а вовки-уорги прудкіші за поні. Та все одно для вас безпечніше прямувати на північ, дарма що ви нібито вертатиметесь назад до гоблінських твердинь, — саме цього вони найменше сподіватимуться, і їм доведеться довше їхати, щоб вас наздогнати. А зараз — мерщій в дорогу!

Ось чому наші мандрівники їхали нині мовчки, пускаючи коненят учвал, де тільки траплялася поросла травою рівнина. Ліворуч темніли гори, а здаля все наближалася позначена смугою дерев річка. Коли вони рушали, сонце ледве ще звернуло на захід і до самого вечора осипало золотом довколишні краєвиди. Тяжко було уявити, що позаду могли гнатися переслідувачі-гобліни, тож, коли між Беорновою господою і гномами лягло багато миль, вони знову розбалакалися й розспівалися, забуваючи помалу про темну лісову стежку попереду. Однак увечері, коли посутеніло і призахідне сонце запалило вершини гір, подорожні отаборились і виставили вартового; більшість їх спала неспокійно, і снилося їм виття вовчої гонитви та гоблінячі крики.

А проте ранок настав знову ясний і погідний. Туман, схожий на осінній, білів на землі, повітря було прохолодне, та ось на сході зійшло червоне сонце, й туман щез. Тіні були ще довгі, коли гноми знов рушили в путь. Їхали отак ще два дні і тільки й бачили, що трави, та квіти, та птахів, та розкидані то тут, то там дерева і зрідка — невеликі стада благородних оленів, які скубли траву чи лежали в холодочку опівдні. Часом Більбо помічав гіллясті роги, що стирчали з високої трави, і мав їх спочатку за сухе гілля дерев. Третього вечора гноми все гнали вперед — адже Беорн сказав, що вони повинні дістатися до узлісся на ранок четвертого дня, — й чимало проїхали смерком і вночі при місячному світлі.

Щовечора, коли поночіло, гобітові ввижалися то праворуч, то ліворуч невиразні обриси величезного ведмедя, що біг покрадьки туди ж таки, куди вони їхали. Та коли він зважувався заговорити про це з Гандальфом, чарівник лише відказував:

— Цить! І не звертай уваги!

Уранці рушили ще вдосвіта, дарма що сон їхній був короткий. Щойно засірів день, як побачили ліс: він ніби сунув їм назустріч чи очікував на них чорним понурим муром. Земля почала здійматися перед ними пологим пагорбом, і гобітові здалося, неначе їх огортає якась похмура тиша. Менше чулося пташиних співів. Олені більше не траплялися, і навіть кролів не було видно. Десь за полудень добулись до узлісся і стали на спочинок трохи не під величезним, навислим гіллям крайніх дерев. Стовбури були товстелезні, сучкуваті, з наростами, гілля покручене, листя темне й продовгасте. Плющ вився по деревах і стелився по землі.

— Ну, ось і Чорний ліс! — мовив Гандальф. — Найбільший з лісів північного світу. Сподіваюся, вам до вподоби його вигляд. А тепер ви повинні відіслати назад цих чудових, але позичених поні.

Гноми були заремствували, але чарівник звелів їм не клеїти дурня.

— Беорн не так далеко, як вам здається, і хай там що, а вам би годилося краще дотримувати своїх обіцянок, бо ворог з нього немилосердний. Очі пана Злоткінса зіркіші за ваші, якщо ви не бачили кожного вечора після сутінків величезного ведмедя — він біг віддалік у тому напрямку, що й ми їхали, або сидів при місяці, оберігаючи наш нічліг. Стеріг не тільки вас, а й своїх поні. Беорн може бути вашим другом, але своїх тварин він любить, як власних дітей. Вам і невтямки, яку виказав він добрість, дозволивши гномам їхати на його коненятах так далеко й так швидко, і що вам буде, коли спробуєте взяти їх у ліс.