Слава ЗСУ!

— Більбо Злоткінсе! Гобіте! Гей ти, клятий гобіте! Хай тобі всячина, гобіте, де ж це ти?

І все таке кричали, але ніхто не відповідав. Гноми вже втрачали надію відшукати Більбо, коли це Дорі зовсім випадково перечепився через нього. У пітьмі гномові здалося, ніби він шкопиртнувся через круглячка, а з\'ясувалося, що то гобіт, який спав, згорнувшись клубочком. Поки розбудили, його добряче потермосили, і він був зовсім не радий своєму пробудженню.

— Мені снився такий гарний сон, — пробурчав Більбо.- І все про щонайрозкішніший обід.

— О небеса! — вигукнули гноми.- 3 ним скоїлося те саме, що й з Бомбуром. Не розказуй нам снів. З бенкетів, що сняться, нема пуття, та й ми не можемо побенкетувати з тобою.

— Ці сни — найкраще з усього, що я можу мати в цьому осоружному лісі,- промурмотів гобіт, лягаючи поруч гномів і намагаючися знов заснути й віднайти свій сон.

Але це були не останні вогні в лісі. Згодом, коли вже ніч, мабуть, наближалася до свого кінця, Кілі, що саме пильнував, побудив усіх:

— Недалеко звідси загорілося світло і не гасне, — мабуть, чарами враз запалено сотні смолоскипів і чимало вогнищ. Чуєте, які співи, як грають арфи?

Полежавши й послухавши трохи, гноми відчули, що не можуть опиратися бажанню піти й ще раз спробувати дістати допомогу. Повставали знов і подалися, але цього разу наслідок був жахливий. Бенкет, який вони побачили, був більший і розкішніший, ніж попередні. На чолі довгого ряду бенкетників сидів лісовий король, і корона з листя вінчала його золоте волосся, — саме такого короля бачив уві сні й змалював товаришам Бомбур. Ельфи передавали келихи один одному з рук в руки й через вогнища; дехто з них грав на арфах, багато співало. В мерехтливе своє волосся вони повплітали квітки; зелені та білі самоцвіти блищали на їхніх комірах і поясах; веселі були їхні обличчя, весело дзвеніли пісні. Якраз лунала голосна, чиста, чудова пісня, коли всередину кола ступив Торін.

Мертвою тишею урвалась на півслові пісня. Погасли всі смолоскипи. Чорним димом шугнуло вгору багаття. Попіл і жар полетіли у вічі гномам, і знову ліс наповнився їхнім лементом і криками.

Коли Більбо отямився, то збагнув, що це ж він бігає кружка й кружка (так йому здавалося), і гукає, гукає: «Дорі, Норі, Орі, Оїн, Глоїн, Філі, Кілі, Бомбур, Біфур, Бофур, Двалін, Балін, Торін Дубощит!»- а тим часом гноми, яких він не бачив і не торкався, так само бігали круг нього й викрикували імена товаришів, іноді вставляючи: «Більбо!» Але крики гномів помалу даленіли й слабшали, і, хоч трохи згодом начебто змінилися далекими зойками й закликами про допомогу, зрештою весь гамір ущух, і гобіт лишився сам у цілковитій тиші й темряві.

Це була одна з найтяжчих хвилин у його житті. Але Більбо скоро надумався, що шкода й пробувати вдіяти щось, поки не настане день і не принесе трохи світла, адже безглуздо спотикатися навмання по лісі,- тільки виснажишся вкрай, не маючи надії на сніданок, який би поновив розтрачені сили. Тож він сів, спиною притулившись до дерева, і не востаннє полинув думками до своєї далекої-далекої гобітівської нори з її чудовими комірчинами. Він саме поринув у думки про шинку з яйцями та грінки з маслом, коли це відчув: щось його торкнуло. Чимось, наче міцною липкою шворкою, йому перехопило ліву руку, а коли спробував поворухнутись, відчув, що ноги йому вже обсновані такими самими шворками. Спробував підвестися — і впав.