Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Голодні ігри

Домівка! Прим і мама! Навіть згадка про вошивого кота Денді змусила мене усміхнутися. Скоро я буду вдома!

Мені хотілося вилізти з клятого ліжка. Побачити Піту й Цинну, більше дізнатися про те, що відбувається. А чому б ні? Я почуваюся добре. Але щойно я почала метушитися, як холодна рідина з однієї з трубок потекла по моїх венах, і я одразу ж відключилася.

Тривалий час усе повторювалося. Я прокидалася, їла, і хоча більше не намагалася встати, мене знову присипляли. Я ніби постійно перебувала в дивних нескінченних сутінках. І майже нічого не пам’ятала. Рудоволоса дівчина-авокс більше не приходила; шрами мої поступово зникали, а ще я розрізняла голос. Може, мені вчувалося? Чи я й справді чула лемент чоловіка? Але в тому голосі не було капітолійського акценту, він радше нагадував про домівку. Мене переслідувала думка, що хтось мене шукає. І це заспокоювало.

Одного разу, отямившись, я не помітила ні поясу, ні трубок. Усі обмеження зникли, і я могла вільно рухатися. Спочатку я сіла, але, подивившись на свої руки, завмерла. Шкіра була ідеальна: гладенька та блискуча. Щезли не тільки ті шрами, які я отримала на арені, але й усі інші, котрі назбиралися на моїх руках за довгі роки полювання. Чоло стало гладеньке як атлас, і коли я спробувала відшукати опік на литці, то не намацала там геть нічого, навіть шраму.

Я обережно звісила ноги з ліжка, побоюючись, що вони можуть не витримати моєї ваги, але виявилося, що ноги міцні та стійкі. На краю ліжка лежав одяг; роздивившись його, я здригнулася. То був костюм із тих, які всі трибути носили на арені. Я витріщилася на нього, так ніби він кусався, а тоді згадала, що саме в такому вигляді всі переможці виходять привітати свою команду.

Я одягнулася менш ніж за хвилину й підійшла до стіни, де мали бути двері. Неозброєним оком я їх не побачила, але знала, що вони там є. І я не помилилася: за кілька секунд стіна беззвучно роз’їхалася в боки, утворивши для мене прохід. Я ступила в широкий порожній коридор, в якому не було жодних інших дверей. Але й тут вони повинні бути. За одними з них Піта. Тепер, коли я прийшда до тями й могла знову рухатися, я дедалі більше хвилювалася за нього. З ним усе гаразд, дівчина-авокс не стала б мене обманювати. Але я повинна сама його побачити.

— Піто! — крикнула я, адже запитати було ні в кого.

У відповідь хтось гукнув мене на ім’я, але це був не Піта. Я впізнала цей голос. Спочатку він викликав роздратування, а тоді радість. Еффі!

Я розвернулася й побачила, що всі вже чекають на мене у великій світлій кімнаті — Еффі, Геймітч і Цинна. Ноги без вагань самі понесли мене до них. Можливо, така поведінка зовсім не личила переможцю, можливо, переможець має бути стриманішим, зверхнім, особливо тепер, коли його знімають на камеру, але мені було байдуже. Я щодуху мчала до них і, на своє превелике здивування, найперше кинулася в обійми Геймітча. А коли він прошепотів мені на вухо: «Ти чудово впоралася, люба», — в голосі його зовсім не відчувалося іронії. Еффі пустила сльозу, вона без упину гладила мене по голові й усе повторювала, як вона переконувала всіх, що ми — справжні перли. Цинна просто міцно обняв мене і не сказав нічого. А тоді я помітила, що Порції немає, і розхвилювалася.

— Де Порція? Вона з Пітою? Із ним усе гаразд, правда? Я маю на увазі, він живий? — випалила я.

— З ним усе гаразд. Вас хочуть возз’єднати на церемонії в прямому ефірі, — мовив Геймітч. — Іди з Цинною. Він тебе підготує.

Мені було затишно поряд із Цинною, я відчувала, як його рука на моєму плечі оберігає й веде геть від надокучливих камер. Ми подолали кілька коридорів до ліфта, який довіз нас у фойє Тренувального Центру. Лікарня містилася глибоко під землею, ще далі, ніж спортзал, у якому трибути вчилися в’язати вузли й практикувалися в метанні списів. Вікна у фойє були затемнені, й по периметру стояло кілька охоронців. Більше там нікого не було — ніхто не бачив, як ми перетнули фойє й попрямували до ліфта. В цій порожнечі наші кроки гучно відлунювали. А поки ми їхали на дванадцятий поверх, перед моїми очима поставали обличчя всіх трибутів, які загинули під час Ігор, і мені стало не по собі.

Коли двері ліфта відчинилися, на мене накинулися Вінія, Флавій і Октавія. Вони були в такому екстазі й цокотіли так швидко, що я просто не звертала уваги на їхнє щебетання. Все було й так зрозуміло. Вони дуже раді бачити мене, а я їх. Хоча я й наполовину так не скучила за ними, як за Цинною. Так людина радується іграм домашніх улюбленців після важкого робочого дня.

Спочатку мене затягнули до їдальні, де на мене чекав справжній обід — ростбіф, і горошок, і м’які булочки, — хоча мою порцію досі чітко обмежували. Коли я попросила добавки, мені відмовили.

Попередня
-= 110 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 3.

Останній коментар

Анастасія 23.01.2022

Дуже цікаво


anonymous14921 01.11.2014

Класна книга


anonymous14921 16.09.2014

Чоткий фільм:)


Додати коментар