Слава ЗСУ!

— Спокійно, це я. Дай-но подивлюся на тебе, — мовив Геймітч. Я витягнула руки й покрутилася. — Нормально.

Не зовсім схоже на комплімент.

— Але? — мовила я.

Геймітч зміряв мене поглядом і, здається, прийняв рішення.

— Без жодних «але». Може, обнімемося на щастя?

Що ж, дивно чути таке від Геймітча, але зрештою, ми ж перемогли. Можливо, немає нічого незвичного в тому, що ми обнімемося. Тільки коли мої руки опинилися на його плечах, я зрозуміла, що потрапила в пастку. Він заговорив, дуже швидко і тихо, моє розпущене волосся затуляло його губи.

— Слухай. У вас неприємності. Подейкують, Капітолій біситься через те, що ви витворили на арені. Влада не терпить, коли над нею потішаються, а через вас із Капітолія глузує весь Панем, — мовив Геймітч.

Моїм тілом прокотилася хвиля страху, але я усміхалася, так ніби Геймітч говорить щось приємне, позаяк зараз усі камери спостерігають за моєю реакцією.

— І що?

— Єдиний ваш порятунок у тому, що ви без тями закохані одне в одного і діяли в стані афекту, а отже, не відповідаєте за свої вчинки, — з цими словами Геймітч відсторонив мене і поправив мою стрічку. — Зрозуміло, люба? — це могло стосуватися чого завгодно.

— Зрозуміло, — відповіла я. — Ви сказали Піті?

— Немає потреби, — мовив Геймітч. — Він у цьому по вуха.

— А я, ви думаєте, ні? — запитала я, поправляючи на шиї Геймітча яскраво-червоний метелик — понад усякий сумнів, це справа рук Цинни.

— Відколи для тебе має значення, що я думаю? — мовив Геймітч. — Краще займімо свої місця, — він підвів мене до металевого люка. — Сьогодні твій вечір, люба. Насолоджуйся, — він поцілував мене в чоло і зник у темряві.

Я обсмикнула сукню: була б вона довшою — прикрила б мої тремтячі коліна. Але одразу ж зрозуміла, що в цьому немає сенсу. Все моє тіло тремтіло, немов осиковий листок. Я сподівалася, що глядачі спишуть це на збудження. Зрештою, це ж мій вечір!

Я задихалася від, вологого запаху цвілі, який витав під сценою. На тілі виступив холодний липкий піт, і я не могла позбутися відчуття, що важкі дошки от-от упадуть мені на голову й поховають заживо під уламками сцени. В ту мить, коли я покинула арену, коли засурмили сурми, я начебто мала опинитися в цілковитій безпеці. Назавжди. На решту свого життя. Але якщо вірити Геймітчу, — а у мене не було жодних підстав йому не вірити, — я ще ніколи не була в більшій небезпеці, ніж зараз.

А це набагато гірше, ніж знати, що хтось полює на тебе на арені. Там би я просто померла. Все, кінець історії. Але тут, якщо я не впораюся з роллю закоханої дівчинки — роллю, яку щойно запропонував мені Геймітч, — крім мене, можуть постраждати ще й Прим, мама, Гейл і всі жителі Округу 12.

Але в мене ще є шанс. Смішно, але на арені, коли я збиралася з’їсти отруйні ягоди, то думала тільки про те, як перехитрити продюсерів, а не про те, як мої дії тлумачитимуть у Капітолії. Але Голодні ігри — це їхня зброя, і ніхто не сміє її здолати. Тож тепер Капітолій поводитиметься так, ніби все було у них під контролем. Так ніби вони самі підштовхнули нас до подвійного суїциду. Але це спрацює тільки в тому разі, якщо ми їм підігруватимемо.

А Піта... Якщо щось піде не так, Піта також постраждає. Але що відповів Геймітч, коли я запитала, чи знає Піта про ситуацію? Про те, що йому й надалі доведеться вдавати без тями закоханого в мене? «Немає потреби. Він у цьому по вуха».

Невже Піта на крок попереду мене — «по вуха» у ситуації, здогадався про небезпеку? Чи... може, він справді «по вуха» закоханий? Не знаю. Я ще навіть не пробувала розібратися зі своїми почуттями до Піти. Все так складно! В чомусь мною керували вимоги Ігор. У чомусь — лють до Капітолія. У чомусь я зважала на те, як це сприймуть в Окрузі 12. Можливо, я поводилася так, бо це був єдиний правильний вихід. А може, Піта й справді був мені небайдужий.

Поміркую над цим удома, в тиші та спокої, заховавшись у лісах, де ніхто не спостерігатиме за мною. Не тут, під пильним поглядом усього Капітолія. Та коли я нарешті опинюся в своєму лісі? Хтозна. А зараз почнеться останній, найнебезпечніший тайм Голодних ігор.

РОЗДІЛ 9

Залунав урочистий гімн, і Цезар Флікермен привітав публіку. Чи відомо йому, як багато важить тепер кожне слово? Мабуть, що так. Він обов’язково спробує нам допомогти. Судячи з бурхливих оплесків публіки, на сцені з’явилися наші підготовчі команди. Я уявила, як Флавій, Вінія і Октавія поважно виходять на сцену, без упину кланяючись і посилаючи повітряні поцілунки вируючому натовпу. Понад усякий сумнів, вони пишаються собою. Тоді оголосили вихід Еффі. Як довго вона чекала на цю мить! Сподіваюся, вона таки насолодиться нею, адже Еффі, хай яка недалека, завжди вирізнялася інтуїцією і, мабуть, уже здогадалася, що в нас неприємності. Порцію та Цинну зустріли ще більшим шквалом аплодисментів: ну звісно, це був просто не перевершений дебют. Тільки тепер я збагнула, чому Цинна вибрав для мене саме цю сукню. Сьогодні я повинна здаватися маленькою невинною дівчинкою. Поява Геймітча викликала бурхливу реакцію з боку глядачів, і оплески не вщухали щонайменше хвилин п’ять. Що ж, він упорався зі своїми обов’язками просто на відмінно. Він уберіг не одного, а аж двох трибутів! А що як він не попередив би мене? Як би я поводилася тоді? Чи хизувалася б своєю вигадкою з ягодами перед усім Капітолієм? Ні, гадаю, що ні. Але все одно я б поводилася не так, як зараз. Просто зараз. Адже я вже відчуваю, як металевий люк поволі піднімає мене нагору.