Слава ЗСУ!

Ми з Пітою стояли мовчки, поки поїзд мчав темним нескінченним тунелем. На саму тільки думку про тонни каміння, які відділяли мене від неба, мої груди стислися. Я ненавиджу отакі кам’яні в’язниці. Це нагадує мені про копальні та про батька, який потрапив у їхню пастку, який не зміг повернутися до сонячного світла і був заживо похований у темряві.

Нарешті поїзд почав скидати швидкість, і несподівано купе залило яскраве сяйво. Ми з Пітою не змогли стриматися — обоє кинулися до вікна подивитися на те, що досі бачити тільки по телевізору, — на прекрасний і могутній Капітолій, столицю Панему. Телекамери анітрохи не перебільшили його величі. Радше навпаки. Хіба можливо передати всю красу і велич скляних будівель, що переливаються всіма кольорами веселки й здіймаються високо в небо; блискучих машин, які роз’їжджають широкими асфальтованими вулицями; незвично одягнених людей із дивними зачісками й намальованими обличчями, — цим людям жодного разу не доводилося пропускати обід. Всі кольори здавалися несправжніми — ну хіба буває такий чистий рожевий, такий яскравий зелений, такий ясний жовтий, аж очам боляче дивитися! Як оті круглі пласкі льодяники у цукерні в Окрузі 12, про які нам і мріяти було годі, такі вони були дорогі.

Впізнавши поїзд, який перевозить трибутів, люди почали збуджено тицяти пальцями в наш бік. Я одразу ж відсахнулася од вікна, мені стало не по собі на саму тільки думку про те, з яким нетерпінням вони чекають нашої смерті. Але Піта не тільки залишився стояти на місці, він почав усміхатися й кивати натовпу, аж поки поїзд не заїхав на станцію і не заховав людей від наших очей.

Піта помітив, як я дивилася на нього, і тільки знизав плечима.

— Хтозна? — мовив він. — Серед них можуть бути багаті спонсори.

Здається, я недооцінювала Піту. Я проаналізувала всі його дії з самого початку Жнив. Дружній потиск руки. Потім його батько приніс мені печиво і пообіцяв, що підгодовуватиме Прим... невже саме Піта змусив його так учинити? Потім його сльози на вокзалі. Вчорашнє піклування про Геймітча й абсолютна зміна поведінки сьогодні вранці, коли з’ясувалося, що гра в хорошого хлопчика не пройде. А тепер іще й ці знаки уваги, бажання одразу ж сподобатися капітолійцям.

Усе стало на свої місця: це — частина його плану. Піта не збирається здаватися просто так. Він уже почав боротися за своє життя. А це означає, що добрий син пекаря, який колись дав мені хліб, щосили намагатиметься вбити мене.

РОЗДІЛ 5

До-по-мо-жі-ть! Я мало не скреготіла зубами, поки Лавінія (скорочено Вінія), жінка з блакитним волоссям і золотим татуюванням на лобі, здирала тонку смужку пластиру з моїх ніг, висмикуючи разом із ним усе волосся.

— Вибач! — підспівувала вона зі своїм кумедним капітолійським акцентом. — Просто ти така волохата!

Чому ці люди кривляються такими тоненькими голосочками? Чому вони ледве рухають щелепами, коли розмовляють? Чому завжди говорять із такою інтонацією, ніби щось запитують? У їхній мові забагато голосних, слова зливаються в одну суцільну й нечленоподільну масу, а вимовляючи літеру «с», вони завжди шиплять... Зовсім не дивно, що їх просто неможливо не перекривляти!

Вінія намагалася зробити з мене симпатичну ляльку.

— Чудові новини! Залишилася одна смужка. Ти готова?

У відповідь я міцніше вчепилася за край столу, на якому сиділа, і мовчки кивнула. Ну ось, різким болючим ривком видерто останню смужку волосся.

Я провела в салоні краси під назвою «Ремейк» понад три години, але досі не познайомилася зі своїм стилістом. Мабуть, він не має жодної охоти бачити мене, поки підготовча команда не усуне всіх видимих дефектів з мого тіла. Спершу мене натерли милом, що збивалося на густу піну, і, здається, змили не тільки пилюку, а й ще, як мінімум, три шари шкіри. Тоді взялися до моїх нігтів,надавши їм рівної форми; але перш за все видалили з тіла все волосся. Мені обскубали геть усе: ноги, руки, пахви, не пощадили й брів — тож я почувалася, немов обпатрана курка, яку збираються запікати. Мені це зовсім не подобалося. Через сильне подразнення шкіра почала неабияк свербіти. Але я дотримала слова, як і обіцяла Геймітчу, і з моїх уст не зірвалося жодного звуку протесту.

— А ти добре тримаєшся, — мовив Флавій. Із цими словами він трусонув своїми оранжевими кучерями й намастив собі губи ще одним шаром помади. — Терпіти не можу рюмс. Натріть її лосьйоном!

Вінія й Октавія, пухкенька жінка, все тіло чиє було пофарбоване світло-гороховою барвою, почали втирати мені в тіло лосьйон, який спочатку обпік, а тоді заспокоїв мою бідолашну шкіру. Тоді мене зіпхнули зі столу і наказали скинути тонкий халатик — останню одежину, яку мені досі дозволяли не знімати. Ось так я стояла посеред кімнати абсолютно гола, а ці троє диваків обступили мене зусібіч, тримаючи напоготові пінцети, щоб у будь-яку мить висмикнути останні волоски з мого тіла, якщо такі ще залишилися. Знаю, що я повинна була б зніяковіти, але це чудернацьке тріо, яке вертілося навколо мене, з людьми мало спільного менше, аніж із дурненькими різнобарвними пташками.