Слава ЗСУ!

Поступово сутінки згущувалися, а сили полишали мене. Дерева були занадто молоді, щоб забезпечити надійний притулок. Товстий шар соснових голочок, з одного боку, заглушував мої кроки, але з другого, приховував сліди тварин, за допомогою яких я сподівалася знайти воду. А ще я й далі спускалася вниз, заглиблюючись у безкінечне межигір’я.

Я вже добряче зголодніла, але мені навіть на думку не спало розпаковувати свої дорогоцінні запаси — крекери та бекон. Натомість я витягнула ножа й рушила до сосни. Зрізавши верхній шар кори, я настругала жменьку м’якої деревини і почала повільно її жувати. Звісно, це ніщо супроти вишуканої їжі, якою мене годували в Капітолії. Але раніше мені неодноразово доводилося їсти соснову кору. Гадаю, я швидко звикну.

За годину стало зрозуміло — пора шукати місце, щоб отаборитися. Темніло, і нічні хижаки почали виходити на полювання; час від часу до мене долинали крики сови й завивання — перша ознака того, що у змаганні за зайців у мене буде багато суперників. Чи стануть хижаки загрозою для мене — важко сказати. Хтозна, які тут водяться тварини.

Та в першу чергу я вирішила застерегтися від наглої зустрічі з іншими хижаками — трибутами. Впевнена, багато з них продовжать полювати вночі. Ті, хто залишився біля Рогу достатку, мають доволі їжі, вдосталь води з озера, ліхтарики й факели, а ще зброю, якій вони так прагнуть знайти застосування. Я ж можу сподіватися тільки на те, що втекла від них достатньо далеко.

Перш ніж умоститися на ніч, я зробила з дроту два сильця-петлі й заховала їх у кущах. Я знала, що ризикую, розставляючи пастки, але мені потрібна їжа. Не розставляти ж пастки на ходу! Однак я все-таки відійшла на безпечну відстань, перш ніж отаборитися.

Я довго підшукувала годяще дерево. І вибрала вербу, не дуже високу, але добре сховану між інших дерев. Її довгі коси, забезпечать мені надійний захист. Я подерлася вгору, тримаючись за стовбур і обережно ступаючи та товстіші гілки, і зрештою знайшла хороше місце для лігвиська. Довго вовтузилася зі спальним мішком, намагаючись обрати якомога зручнішу позицію. Зрештою я запхала наплічник у ноги спального мішка й сама ковзнула всередину. Останнім штрихом став мій шкіряний пояс, яким я пристебнула до гілки спальний мішок і себе разом із ним. Що ж, якщо я крутитимусь уві сні, то принаймні не впаду з дерева. Мішок був достатньо великий, тож я склала його верхню частину в кілька шарів і використовувала її як подушку. Щойно стемніло, повітря одразу охолонуло. Хоча я вельми ризикувала біля Рогу, щоб дістати спальний мішок, але тепер перекопалася, що вчинила правильно. Цей спальний мішок, який відбиває тепло мого тіла, — безцінний. Я знала, що просто зараз принаймні кілька трибутів наразилися на серйозну проблему — як зігрітися. А в мене з’явилося кілька годин для сну. Якби тільки не спрага...

Щойно я вмостилася, як заграв гімн, який передує оголошенню загиблих. У небі поплив офіційний герб Капітолія. Власне, те, що я бачу поміж гілля, це величезний екран, який тримає один із безшумних вертольотів. Коли пролунали останні ноти гімну, небо на мить стемніло. В округах по телебаченню показують детальний повтор кожної смерті, але нам на арені не можна цього бачити: вважається, що це може дати несправедливу перевагу живим трибутам. Наприклад, якби я роздобула лук і пристрелила когось з учасників, мою таємницю було б розкрито. Ні, на арені нам показують звичайні світлини — ті самі, що й під час оголошення балів за показовий виступ. Обличчя. А замість оцінок — номер округу. Коли почали показувати фотографії, я затримала подих і заходилася загинати пальці, рахуючи мертвих.

Першою з’явилася дівчина з Округу 3. Це означало, що всі трибути-кар’єристи з Округів 1 і 2 вижили. Нічого дивного. Тоді показали фотографію хлопця з Округу 4. А це була несподіванка. Як правило, кар’єристи не вмирають у перший день. Далі хлопець з Округу 5... Гадаю, його вбила дівчина з лисячою мордою. Потім обоє трибутів з Округів 6 і 7. Хлопець з Округу 8. Обоє з Округу 9. Так, саме з хлопцем з Округу 9 я змагалася за наплічник. Я швидко порахувала загнуті пальці; залишився ще один трибут. Невже Піта? Ні, це дівчина з Округу 10. На сьогодні все. На небі знову з’явився герб Капітолія і заграла велична музика. Тоді небо стемніло й стало знову тихо.

Я заспокоїлася, дізнавшись, що Піта живий. Я не раз говорила собі: «Якщо мене вб’ють, то нехай виграє він. Так буде краще для Прим і мами». Саме так я намагалася пояснити ті змішані почуття, що переповнювали мене, коли я думала про Піту. Вдячність за те, що він дав мені перевагу над іншими трибутами, коли під час інтерв’ю освідчився в коханні. Злість на його красиві слова на даху. Страх через те, що незабаром ми можемо зіткнутися око в око на арені...