Слава ЗСУ!

«В такому місці приємно вмирати», — подумала я.

Пучки моїх пальців намалювали кільки завитків на слизькій поверхні.

«Обожнюю болото», — подумала я.

Скільки разів на болотистій землі мені вдавалося вистежити здобич по слідах! А ще болото допомагало при бджолиних укусах. Болото. Болото. Болото! Мої очі широко розплющилися, і я занурила пальці в землю. Це болото! Мій ніс втягнув повітря. Лілії! Водяні лілії!

Я почала повзти на животі по болоті, тягнучись до запаху. За п’ять кроків від того місця, де я впала, була вода. Ставок, а на його поверхні жовті квіти — прегарні лілії.

Я ледве втрималася: мені кортіло занурити обличчя у воду й пити, пити досхочу. Але в мене залишилося достатньо глузду, щоб схаменутися. Тремтячими руками я витягнула флягу, наповнила її водою й додала кілька крапель йоду. Півгодинне очікування завдало мені чималих мук, але я трималася. Я прочекала півгодини, принаймні доти, доки змогла витерпіти.

«Без поспіху», — вмовляла я себе.

Зробила маленький ковток і змусила себе зачекати. Тоді ще один. Протягом наступних кількох годин я випила півгалона води. А потім іще пів. Лізучи на дерево, я прихопила з собою ще трохи води і безперестанку посьорбувала її, я навіть з’їла трохи зайчатини й один із моїх дорогоцінних крекерів. До того часу як пролунав гімн, я почувалася набагато краще. На небі не з’явилося жодної фотографії, ніхто з трибутів сьогодні не помер. Я вирішила, що завтра залишуся тут, відпочину, для маскування вимащу наплічник болотом, зловлю кілька маленьких рибин, що їх я бачила в озері, накопаю цибулинок водяних лілій і приготую смачну страву. А сьогодні слід трохи поспати. Я ковзнула у спальний мішок, щосили притискаючи до себе флягу з водою.

За кілька годин я прокинулася від тупоту ніг. Я розгублено роззирнулася. Світанок іще не заяснів, але мої запалені очі й так усе бачили.

Важко не помітити вогненну стіну, яка мчить на тебе зі швидкістю вітру.

РОЗДІЛ 4

Моїм першим імпульсом було злізти з дерева, але як зробити це, коли ти пристебнута до гілки? Якимсь дивним чином мої пальці намацали на ремені застібку, і я впала на землю, досі борсаючись у спальному мішку. Часу на збори не залишилося. На щастя, і наплічник, і фляга з водою були в мішку. Я підхопила пояс, пристебнула мішок до плечей і щодуху помчала геть.

Усе довкола перетворилося на суцільне полум’я і дим. Палаючі гілки з тріском відламувалися й падали мені до ніг, розсипаючись іскрами. Все, що мені залишалося, — бігти туди, куди й інші: зайці, олені, я навіть помітила зграю диких вовків. Я повністю довірилася їм у виборі напрямку, бо їхні інстинкти значно гостріші, ніж мої. Але звірі й набагато прудкіші: вони так граційно оминали кущі й перескакували через повалені стовбури, що мені було годі їх наздогнати.

Жар був просто нестерпний, але дим — іще гірший. Я щомиті ризикувала задихнутися. Тож я затулила обличчя сорочкою, радо відмітивши, що вона просякла потом і хоч так-сяк мене захищає. Я бігла, задихаючись від кашлю, мішок калатав по спині, по обличчю хльоскали тоненькі гілочки, які нагло з’являлися з сірого туману. Але я бігла, бо знала, що повинна бігти.

Це було зовсім не схоже на випадковість, сумніваюся, що хтось із трибутів забув загасити вогонь. Полум’я, яке гнало мене геть, було неприродно високе й однорідне, а значить, рукотворне, машинотворне — одним словом, створене продюсерами. День був занадто спокійний. Жодної смерті, можливо, жодної бійки. Публіка в Капітолії може занудьгувати: мовляв, ці Ігри геть не цікаві. А продюсери не повинні такого допустити.

Було зовсім не важко здогадатися, для чого все робиться. Зараз на арені зграя кар’єристів протистоїть усім іншим, які, мабуть, розпорошилися по всій території. Вогонь придумали для того, щоб викурити нас зі схованок і зігнати разом. Не дуже оригінальний метод, проте дієвий.

Я перестрибнула через палаючу колоду. На щастя, полум’я було не дуже високе. Але низ моєї куртки зайнявся, і я була змушена зупинитися, щоб загасити вогонь. Проте я не збиралася викидати куртку, а вирішила ризикнути: обпалену і досі тліючу, я запхала її у спальний мішок, сподіваючись, що нестача кисню придушить полум’я. У мене більше нічого немає, окрім того, що я ношу з собою, а треба ще якось виживати й надалі.

За лічені секунди ніс і горло просто палали. Я душилася від кашлю, а легені, здається, зварилися. Кожен подих завдавав пекучого болю, який пронизував груди. На щастя, я встигла заховатися за камінь, перш ніж почалася блювота. Я позбулася своєї убогої вечері та всієї води, яку випила. Лізучи рачки, я блювала доти, доки в шлунку не залишилося нічого.