Слава ЗСУ!

«Це все дим, — подумала я. — Він їх ошелешив».

Дим — це єдиний спосіб, за допомогою якого повстанці боролися з осами.

Раптом на небі з’явився герб Капітолія, і пролунали перші ноти гімну.

«Зараз або ніколи», — подумала я і заходилася пиляти.

Пухирі на правій долоні почали лускати, тільки-но я взялася до справи. Щойно на гілці утворилася неглибока западинка, стало набагато легше, але все одно заледве мені під силу. Я міцно зціпила зуби й продовжила пиляти, не випустивши з уваги, що на небі не з’явилося жодної світлини. Отже, сьогодні ніхто не помер, і публіці доведеться задовольнитися сценою моєї втечі від вогняних куль і поранення й тим, як мене загнала на дерево розлючена зграя кар’єристів. Гімн уже майже закінчився, а я виконала тільки три чверті роботи. Музика стихла, небо почорніло, і я була змушена зупинитися.

І що тепер? Мені б, схоже, таки вистачило сил, щоб допиляти ту кляту гілку, але тепер цей план здавався далеко не найкмітливішим. А що як оси задурманені, що як гніздо застряне десь між гілками — або я в темряві не зможу втекти? Тоді це марна трата часу. Ліпше я підкрадуся сюди на світанку й скину осине гніздо на своїх ворогів.

У тьмяному світлі факелів я повернулася назад до свого мішка, де на мене чекав найкращий у світі сюрприз. На спальному мішку стояла маленька пластикова баночка, прикріплена до срібного парашута. Мій перший подарунок від спонсорів! Мабуть, Геймітч прислав його під час гімну. Баночка була така маленька, що легко вмістилася на долоні. Що це? Не харчі, це точно. Я зняла кришечку і по запаху зрозуміла, що це ліки. Я обережно торкнулася пальцем однорідної маси — і свербіння в пучці одразу ж минулося.

— О Геймітч, — прошепотіла я. — Дякую.

Він не зрадив мене, не кинув напризволяще. Ціна цієї мазі астрономічна. Мабуть, не один спонсор виклав кругленьку суму, щоб прислати мені цю малесеньку баночку. А для мене вона безцінна.

Я опустила два пальці в мазь і ніжно розмастила її по литці. Ефект був не просто неочікуваний — мазь мала магічну дію. Біль одразу ж зник, а на шкірі залишилося приємне відчуття прохолоди. Це була не звичайна мазь на травах, яку готувала моя мама, а сучасні ліки, винайдені в лабораторіях Капітолія. Змастивши литку, я вкрила тонким шаром мазі пошкоджені долоні. А тоді, обережно замотавши баночку в парашут, заховала її в рюкзак. Тепер, коли біль ущух, я зручно вмостилася в спальному мішку й заснула.

Пташка сіла на гілку за кілька футів од мене і своїм співом сповістила про те, що уже світає. В тьмяному ранковому світлі я ретельно оглянула долоні. Завдяки лікам усі почервонілі ділянки набрали рожевого відтінку і стали ніжні, мов шкіра немовляти. Нога досі пекла, але й рана там була набагато серйозніша. Я намастила на литку ще один шар мазі й тихо спакувала свої пожитки. Що б не трапилося, мені доведеться рухатися, і то швидко. А також змусила себе з’їсти один крекер і смужку бекону й випити кілька ковтків води. Після вчорашнього у моєму шлунку не залишилося майже нічого, і голод не забарився.

Я поглянула вниз: зграя кар’єристів і Піта досі спали. Судячи з пози, в якій заснула Глорія, я здогадалася, що вона була на варті, але втома взяла гору.

Я напружила зір, намагаючись роздивитися Руту, але марно. Оскільки вона попередила мене про небезпеку, гадаю, тепер було б чесно попередити її. До того ж, якщо я помру сьогодні, то нехай виграє Рута. Я тихо покликала її на ім’я, й у відповідь на мене подивилися широко розплющені, сповнені тривоги очі. Вона знову показала пальцем на гніздо. Я підняла вгору ніж і провела ним туди-сюди, так ніби щось пиляю. Вона тільки кивнула та зникла в густому листі. На сусідньому дереві почулося тихеньке шелестіння. А тоді почало віддалятися. Аж раптом я усвідомила, що це було. Рута стрибала з дерева на дерево. Я ледве втрималася, щоб не розсміятися вголос. Невже вона саме це демонструвала продюсерам? І я уявила, як у спортзалі вона скакала з одного каната на інший, не торкаючись підлоги. їй просто мусили поставити щонайменше десятку.

На сході з’явилися перші сонячні промені. Я не могла більше чекати. Порівняно з учорашнім днем, коли кожен рух завдавав невимовного болю, сьогодні дряпатися вгору було мало не розвагою. Діставшись гілки, на якій висіло гніздо, я вставила ніж у щілину і вже майже взялася до роботи, коли вловила якийсь рух. Там, на гнізді. Золотисте тільце мисливця-вбивці ліниво пересувалося по сірій поверхні вулика. Оса рухалася повільно й неохоче, але все-таки рухалася, а це означало, що решта також скоро прокинуться. З-під густого шару мазі на моїх долонях виступили великі краплі поту, і я ретельно витерла їх об сорочку. У мене залишилося щонайбільше кілька секунд: ще трохи — і цілий рій розлючених ос атакує мене.