Слава ЗСУ!

У роті був гнилий смердючий присмак, і вода не допомагала. Я насилу дотягнулася до куща жимолості й зірвала квітку. Ніжно відірвала тичинку від пелюсток і накрапала нектару собі на язик. У роті стало одразу приємно і солодко, по язику й горлу розлилося тепло, і на мене нахлинули спогади про літо, про рідний дім і про Гейла. Чомусь мені згадалася наша остання прогулянка до лісу й остання розмова.

«Знаєш, а ми б змогли».

«Що?»

«Змогли б-покинути округ. Утекти. Жити в лісі. Тільки ти і я, ми б упоралися...»

Раптом мої думки переключилися з Гейла на Піту... Піта! Він урятував мені життя! Здається. А може, тоді отрута вже почала діяти, і я не могла відрізнити реальність від марення? Але якщо він зробив це, — а моя інтуїція підказувала, що так воно й було, — то навіщо? Можливо, він! продовжував грати роль закоханого, як тоді, під час інтерв’ю? А може, він справді намагався захистити мене? Якщо так, тоді чому він об’єднався з тими кар’єристами? Безглуздя якесь.

Мені стало цікаво, як би пояснив це Гейл. Я замислилась на мить, але одразу викинула це з голови: з невідомої причини Гейл і Піта зовсім не могли співіснувати в моїй свідомості.

Отже, я зосередилася на одній справді приємній події, яка трапилася відтоді, як я опинилася на арені. У мене з’явився лук і стріли! Аж дванадцять стріл, разом із тією, яку я дістала, сидячи на дереві. На них не було й сліду гидкого зеленого слизу, який сочився з тіла Глорії, — це підтвердило мої здогадки про те, що не все там було реальним, — але засохлої крові не бракувало. Я вирішила, що помию їх пізніше, й одразу ж запустила кілька стріл у сусіднє дерево. Ця зброя була більше схожа на лук із Тренувального Центру, а не на ті, що були в мене вдома, хоча яке це має значення? Головне, що я вправлялася з ним не гірше, ніж зі своїми.

У мене з’явилася зброя, і це все міняло. Звісно, у мене залишилися сильні суперники. Але тепер я була не просто здобиччю, яка втікає, ховається і відчайдушно бореться за життя. Якби зараз із-за кущів вискочив Катон, я б не втікала, а пристрелила його. Страшно зізнатися, але я очікувала цього моменту з нетерпінням.

Проте спочатку варто відновити сили. Мої запаси води були майже на нулі, а організм почав знову зневоднюватися. Та невелика кількість жирку, яку я наїла в Капітолії, зникла, плюс я втратила ще кілька своїх рідних фунтів. Стегнові кістки і ребра випиналися сильніше, ніж по смерті батька, коли ми кілька місяців голодували. Не варто було скидати з рахунку і поранення — опіки, порізи, синці, які я отримала в результаті зіткнення з деревами, а ще три набряки від укусів ос, які дуже напухли і почали свербіти. Я вкрила опіки шаром мазі, змастила й набряки, але це не допомогло. Моя мати знає, як лікувати такі укуси. За допомогою листочків, які виводять отруту з тіла, але вона рідко використовувала їх, тому я не пам’ятала ні назви, ані їх самих.

«Спочатку слід знайти воду, — подумала я. — Полювати можна по дорозі».

Я легко зорієнтувалася: моє збожеволіле тіло прорубало широкий тунель у густому листі, тож я вирушила в протилежному напрямку, сподіваючись, що мої вороги досі перебувають у напівреальному світі марення.

Я не могла рухатися швидко, м’язи відмовлялися виконувати будь-які різкі рухи. Тож я перейшла на повільну мисливську ходу, яку використовувала для вистежування здобичі. За кілька хвилин я помітила зайця, він став першою жертвою мого лука і стріл. Мій звичний чистий постріл в око не вдався, але байдуже, переживу. Приблизно за годину я знайшла потічок, мілкий, але достатньо широкий, щоб задовольнити всі мої потреби. День видався жаркий, сонце пекло немилосердно, тому поки вода у флязі знезаражувалася, я роздяглася догола і залізла у прохолодний струмок. Я була брудна з ніг до голови. Спочатку намагалася поливатися водою, а тоді просто лягла, дозволивши потокові змити сажу, кров і клапті шкіри, які відлущувалися від обгорілих ділянок тіла. Ополоснувши у воді свій одяг і розвішавши його на кущах, я сиділа на березі, гріючись на сонці й розплутуючи скуйовджене волосся. До мене повернувся апетит, і я з’їла крекер із беконом. Тоді назбирала трохи моху й почала стирати засохлу кров зі своєї срібної зброї.

Освіжившись, я знову помастила опіки, заплела косу і вбралася у вологий одяг, знаючи, що скоро сонце його висушить. Прямувати проти течії здалося найрозумнішою ідеєю. І я рушила вперед, цього разу вгору, і це додавало мені впевненості, тим паче поруч був струмок — джерело води не тільки для мене, але й для можливої здобичі. Я легко підстрелила якусь пташку, схожу на дикого індика. Як на мене, вона була цілком їстівна. Ближче до вечора я вирішила розпалити невеличкий вогонь, щоб спекти м’ясо. Я могла побитися об заклад, що сутінки допоможуть приховати дим, а до ночі я загашу полум’я. Випатравши здобич, я двічі оглянула тушку птахи, але не знайшла нічого підозрілого. Обскубавши пір’я, я побачила, що птаха завбільшки з курку, але товстіша і м’язистіша. Я поклала першу порцію м’яса на вогонь — і раптом щось почула. Тріснула гілка.