Слава ЗСУ!

Зненацька мене охопила паніка. Я не повинна тут залишатися. Треба втікати. Але я не здатна йти, а на додачу ще й нічого не чую. Я приклала руку до лівого вуха, до того, яке було обернене до вибуху, і відчула, що з нього цебенить кров. Може, я оглухла не тимчасово, а назавжди? Ця думка не на жарт мене налякала. Як кожен мисливець, я покладаюся на свої вуха частіше, ніж на очі. Але я не маю права виявити переляк. Понад усякий сумнів, зараз у прямому ефірі мене бачить увесь Панем.

«Ніякої крові», — сказала я собі й тремтячими руками натягнула на голову каптур, неслухняними пальцями зав’язуючи шнурок під підборіддям. Так крові буде куди всотуватися. Я не можу йти, а повзти? Я напружилася й подалася вперед. Так, я повзла, але дуже повільно. Ріденький ліс не в змозі забезпечити мені надійне прикриття. Моя єдина надія на порятунок — гайок Рути, в його густій зелені я ховалася досі. А тут, на відкритій місцевості, з мене легка здобич. Катон подбає про довгу й болючу смерть для мене. Але думка про те, що саме зараз на мене дивиться Прим, додала мені сил, і я дюйм по дюйму прямувала до гущавини.

Ще один вибух заскочив мене зненацька. Якась випадкова міна зірвалася від упалого ящика. Таке повторилося ще двічі. Ці останні кілька вибухів нагадали мені про те, як удома ми з Прим смажили попкорн...

Я ледве встигла заховатися. Щойно я зникла в густих заростях кущів, як на галявині з’явився Катон зі своїми поплічниками. Його люті не було меж, він так казився, аж сміх. Виявляється, в нападі злості люди справді здатні рвати на собі волосся й бити кулаками об землю. А причиною всьому була я. Тепер уявіть, наскільки близько я від них перебувала, а ще візьміть до уваги те, що я не могла ні втекти, ні захиститися, і тоді вам стане зрозуміло, яка я була налякана. Я радо зауважила, що в цих густих заростях я поза зоною досяжності камер, бо тепер уже не могла стримуватися: кусала губи та гризла нігті. Здерла з них останній шар лаку, намагаючись стримати клацання зубів.

Хлопець з Округу 3 кинув у руїни кілька каменів й, очевидячки, підтвердив, що підірвалися геть усі міни, бо кар’єристи наблизилися до уламків.

Перший спалах люті Катона переріс у новий, і він почав копати тліючі коробки й контейнери. Інші трибути вешталися довкола, намагаючись відшукати бодай якісь неушкоджені речі, але нічого не залишилося. Хлопець з Округу 3 впорався зі своїм завданням занадто добре. Здається, те саме спало на думку й Катону, тому що несподівано він обернувся до хлопця й почав на нього репетувати. Трибут з Округу 3 різко розвернувся й кинувся навтіки, але Катон підскочив ззаду і схопив його за шию. Я побачила, як напружилися м’язи на руках Катона, й одним різким рухом він скрутив хлопцеві з Округу 3 шию.

Так швидко. Він помер так швидко.

Двоє інших трибутів, здавалося, намагалися заспокоїти Катона. Той хотів мерщій кинутися в погоню, але інші затримали його, тицяючи пальцями в небо. Спочатку це мене насторожило, але тоді я зрозуміла: «Звісно. Вони гадають, хто б не підірвав припаси, сам він також загинув». Звідки їм знати про стріли і яблука! Вони вирішили, що пастка була непродуманою, і трибут, який намагався вкрасти припаси, не тільки загинув сам, але й підірвав усю піраміду. Гарматний постріл, який сповістив про смерть трибута, могли заглушити міни, а пошматовані рештки злодія міг уже позбирати вертоліт. Отож усі троє відійшли геть, щоб дати змогу продюсерам забрати тіло хлопця з Округу 3. Вони чекали.

Здається, пролунав постріл. А тоді з’явився вертоліт і забрав тіло загиблого.

Поволі сонце закотилося за обрій. Стемніло. На небі з’явився герб і, напевно, почався гімн. На якусь мить стало темно, а тоді блимнула світлина хлопця з Округу З, потім хлопця з Округу 10, який помер уранці. А далі знову з’явився герб. Що ж, тепер їм усе відомо. Злодій живий. У тьмяному світлі герба я побачила, як Катон і дівчина з Округу 2 вдягнули окуляри нічного бачення. Хлопець з Округу 1 запалив факел, і в його світлі я прочитала на їхніх обличчях сувору рішучість. Кар’єристи рушили до лісу на полювання.

У голові трохи прояснилося. На ліве вухо я досі нічого не чула, а от у правому почало дзеленчати, а це, безумовно, хороший знак. Не було сенсу полишати свою схованку. Тут, на місці злочину, я була в цілковитій безпеці. Вони, мабуть, вирішили, що у злодія була фора щонайменше в дві години. Тож одразу кинулися в погоню. Я ж вирішила не квапитися.

Найперше, що я зробила, — витягнула свої окуляри нічного бачення й одягнула їх. Це трохи мене заспокоїло. Тоді я випила кілька ковтків води і змила кров із вуха. Я побоялася, що запах м’яса може привернути увагу хижаків, тому вирішила повечеряти зеленню, корінцями і ягодами, які ми назбирали разом із Рутою.