Слава ЗСУ!

— Але безуспішно, — додала я.

— Безуспішно. Тому участь в Іграх для мене — неабияке везіння, — мовив Піта.

Якусь мить мене сповнювало всеосяжне, ірраціональне щастя, а тоді воно переросло в сум’яття. Тому що ми начебто прикидаємося, буцімто закохані, а насправді не закохані. Але Пітина історія здавалася правдивою. Особливо її частина про мого батька й пташок. І я дійсно співала в перший день школи, хоча й не могла згадати пісні. І та червона сукня... після мене її доношувала Прим, а по смерті батька вона зносилася на ганчір’я.

Це все пояснювало. Ось чому Піта наразився на материн стусан, і все заради того, щоб дати мені хліба. Тож якщо все це правда... то, може, решта також правда?

— У тебе... хороша пам’ять, — затинаючись, буркнула я.

— Я пам’ятаю все, що стосується тебе, — мовив Піта і заправив пасмо волосся мені за вухо. — А ти зовсім не звертала на мене уваги.

— Але зараз звертаю, — сказала я.

— Просто тут у мене небагато суперників, — мовив він.

Мені захотілося втекти, захотілося, щоб ми залишилися наодинці, але це було неможливо. Я немов чула, як Геймітч шепоче мені на вухо: «Кажи! Кажи!»

Я проковтнула клубок, який став у моєму горлі, та пробелькотіла:

— У тебе небагато суперників не тільки тут.

Цього разу я сама потягнулася до нього.

Наші губи вже майже зімкнулися у поцілунку, коли якийсь шум надворі змусив нас підскочити. Я схопила лук і за секунду була готова стріляти, але знову запала тиша. Піта визирнув назовні й радісно скрикнув. Перш ніж я встигла його зупинити, він вибіг на дощ і повернувся з пакунком у руках. Це був срібний парашут, прикріплений до кошика. Я розпакувала його, а всередині була справжня трапеза — свіжі булочки, козячий сир, яблука, а головне — таріль тушкованої ягнятини з чорносливом на ложі з дикого рису. Та сама страва, про яку я розказувала Цезарю Флікермену, коли він запитав, що вразило мене в Капітолії найбільше.

Піта протиснувся у щілину, його обличчя сяяло від щастя.

— Мабуть, Геймітчу набридло спостерігати за тим, як ми голодуємо.

— Ага, — відповіла я.

І майже почула самовдоволене хихикання Геймітча: «Оце саме те, що мені потрібно, люба!»

РОЗДІЛ 5

Кожна часточка мого тіла хотіла зануритися в запашну страву, хапати її жменями й запихати до рота. Але голос Піти зупинив мене:

— Краще їсти повільно. Пам’ятаєш, як ми почувалися в перший день у поїзді? Від такої ситної їжі мені стало зле, а я тоді зовсім не був голодний.

— Ти правий. Я можу просто вдихати цей чудесний аромат! — мовила я, зітхаючи.

Насправді мені хотілося поглинути все одним махом. Але ми вчинили інакше. Кожен із нас з’їв по булочці, по пів’яблука і по ложці тушкованого м’яса з рисом. Я їла крихітними порціями, — нам навіть прислали тарілки і столове срібло, — насолоджуючись кожною крихтою. Коли ми подужали це, я тужливо подивилася на решту.

— Я хочу ще.

— Я також, — мовив Піта. — Знаєш що? Почекаймо годинку, і якщо почуватимемося нормально, з’їмо ще по порції.

— Згода, — відповіла я. — Це буде довга година.

— Можливо, не така уже й довга, — мовив Піта. — То що ти хотіла сказати перед тим, як нам прислали їжу? Щось про мене... про те, що в мене небагато суперників... що найкраще в твоєму житті трапилося...

— Такого я не пам’ятаю, — мовила я, сподіваючись на те, що в печері темно й жодна камера не зафіксувала палахкотіння рум’янцю на моїх щоках.

— Звісно. Бо це ж я так подумав, — сказав Піта. — Посунься, я змерз.

Я звільнила трохи місця у спальному мішку. Ми зіперлися на скелю, моя голова спочивала на Пітиному плечі, а його руки ніжно мене пригортали. Я майже відчувала, як Геймітч підштовхує мене ліктем під ребра.

— Отже, відтоді як нам виповнилося по п’ять років, ти зовсім не звертав уваги на інших дівчат? — запитала я.

— Ні, я помічав усіх дівчат, але жодна з них не справила на мене такого враження, як ти, — відповів він.

— Гадаю, твої батьки шоковані — ти покохав дівчину зі Скиби, — мовила я.

— Навряд чи. Але мені байдуже. До того ж, якщо ми повернемося додому, ти вже не будеш дівчиною зі Скиби, ти будеш дівчиною з Поселення Переможців, — сказав Піта.

І то правда. Якщо ми виграємо, то кожен із нас отримає дім у престижному районі нашого округу, призначеному для переможців Голодних ігор. Давним-давно, коли Ігри ще тільки починалися, Капітолій збудував у кожному окрузі з дюжину таких будинків. Звісно, у нашому був зайнятий тільки один. В інших ніхто ніколи не мешкав.

Раптом мене уразила одна думка.

— Але тоді нашим єдиним сусідою буде Геймітч!