Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гонихмарник

— Ой, слухай. Замислилась. Дякую тобі, Петре, — розуміючи безглуздість ситуації, виправдовується Аліна.

— Пусте! Ми ж сусіди. І не тільки помешканнями, — доволі поважно провадить Петро.

— Як це — не тільки помешканнями? — дивується Аліна.

— А так... Ми з тобою живемо сьогодні? Так. Живемо в одному будинку, ходимо однаковими маршрутами. Ось тобі наочний приклад, — Петро киває в бік світлофора. — Зрештою, живемо в одному місті, дихаємо од...

— Ой, Петре! Жартуєш? Із такою серйозною мармизою! В одному місті, на одній планеті, в одній сонячній системі, в одній галактиці... І так далі. О, зелене світло. Переходимо? Амнезія минула. Я буду чемною дівчинкою.

— Ні, на жаль, мені в інший бік. Поспішаю.

— Що ж, тоді бувай. Ще раз дякую. Аліна переходить дорогу.

— Аліно! Агов! — несподівано до вух долітає голос Петра. Вона зупиняється. Озирається й дивиться запитально на юнака.

— Вдалого тобі дня!

— Дякую! Навзаєм!

Вони розбігаються. Аліна думає про хлопця. А він нічо-го. Трішки дивакуватий, правда, точніше навпаки, надто нормальний порівняно з її знайомими.

Біля Академії велелюдно, чи то пак багатостудентно. Майже літня погода навіть найледачіших студентів випхала на вулицю. Тим паче, що страшний привид сесії все настирливіше нагадує про себе, мов сновида, тиняється коридорами Академії, зазираючи допитливо у двері аудиторій. На зло сесії навколо Академії буяли, нагадуючи про свою присутність п'янким ароматом, пахучі акації. Білосніжні красуні недбало губили пелюстки і засипали алеї світлим маревом.

Аліна, згорнувши на землю пелюстки акації, сіла на лав-ку. Так, перша пара... Історія релігії. Залік і так гарантований. Ще однієї перепалки з нею колишня аспірантка, а теперечки повноцінний викладач Броніслава Сергіївна (по-народному Броня-Проня) не переживе. Тож бути чи не бути? Іти чи не йти?

— Звичайно, не йти, — глузливий шепіт падає їй прямі-сінько у вухо. Аліна сполохано зойкає.

Незнайомець у чорному повільно виходить із-за лавки і, обіпершись однією рукою на спинку, теревенить:

— Привіт, мала! Як ся маєш? Гарний колір волосся, весняний.

Це був той самий тип, у чорному. Аліна ошелешено гли-пає на хлопця. Раптова його з'ява трішки приголомшила.

— Ти що, оніміла? Не бійся, я тебе не з'їм. Пішли вип'ємо кави, запрошую. На фіг тобі ця «Грицева шкільна наука». Познайомимося нарешті! Скільки можна за тобою бігати?

Несподівано їхню розмову, вірніше, монолог хлопця, переривають галасливі вигуки одногрупника Аліни Андрія. Він тисне тому, що в чорному, руку:

— Привіт, Кажане! Кого я бачу? Дійсно ти? Це в мене, сподіваюсь, не глюк. Надумав вчитися? Ги-ги-ги. Направ-ду — ні сіло, ні впало. З'являєшся в Академії, «мов сонце у Львові». Сервус, Аліно! Тільки про тебе й думаю цілий ранок. Слухай, чуваки казали, що тіпа в тебе можна позичити конспектик. Пронька й так тобі залік автоматом поставить. А в мене — повна задниця, перепрошую, гузниця... Будь ласочка, сонечко, позич конспектик!

Андрій розпачливо й майже безнадійно зазирає дівчині в очі. Коли тебе називають сонечком, хай навіть нещиро, треба здаватись.

Не перестаючи дякувати, Андрій жадібно хапає конспект і квапливо йде до вхідних дверей Академії. Звідти його вже гукають. Стосунки Аліни з одногрупниками не можна назвати звичайними. Такий собі тимчасовий «пакт про ненапад»... Однак вона ніколи нікому не відмовляє в ось такій «наглій допомозі». Тим паче, що Андрій завжди привітний, навіть з ізгоями.

— «Итак, она звалась» Аліна. Гарне ім'я. Тобі пасує, — обізвався Кажан.

— Щодо Пушкіна, можна й продовжити: «ни красотой сестры своей, ни свежестью ее румяной не привлекла б она очей». Напрошується висновок, що тобі від мене треба, хлопче? І чому ти за мною шпигуєш? Й у п'ятницю, і сьо-годні, — запитує сердито Аліна.

— Ще сам не вирішив, — нагло відповідає хлопець і без-церемонно роздивляється Аліну, мов заморську дивовижу, через темні скельця своїх окулярів й до того ж нахабно по-сміхається кутиками уст. — А що, у тебе є сестра? Познайомиш? Може, вона не така мудра!

Ну все, з неї досить! Знайшов собі доісторичний об'єкт для досліджень. Хіба в Академії дівчат мало? Мов реп'ях. Аліна заледве вичавлює із себе:

— Знаєшятобідужевдячназатойвипадокупаркуівсетаке- та розумієш ти ж сам студентсесіямаюбігти.

Дівчина випалює це на одному диханні, немовби то не купа різних слів, заплетених у речення, а так — одне майже безконечне. Аліна переводить подих і впевнено крокує в бік Академії. На ходу, не озираючись, кидає:

— Всього доброго. Бувай.

Попередня
-= 10 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар