Слава ЗСУ!

Посеред галявини спиною до дівчини стояв зовсім голий хлопець, широко розставивши ноги. Знала, що то не гоже отак підглядати за людиною, та вдіяти із собою нічого не могла. Побачене дивувало. Ірина відразу впізнала юнака по дивакуватій, як для села, зачісці — чорне смолисте волосся спадало хлопцю на плечі. Це ж Ігор Сокірко з іншого кінця села. За ним бігали майже всі сільські дівчата. А балачок скільки вона ненавмисно переслухала від однокласниць про його вроду і про те, який він добрий, дужий, цікавий і ще щось там. Хлопець завжди лякав її, пропікаючи гострим поглядом своїх чорнющих очей. Що він тут робить? Голий у лісі в білий день. Руки Ігор підняв догори, бурмочучи то голосніше, то тихіше незнайомі слова. Мелодика їх доволі проста, та все ж невідома. І раптом Ірина зобачила в руках хлопця срібні блискучі нитки. Один кінець їх був міцно затиснутий у кулаку, а інший (о Боже!), інший піднімався вгору і губився десь у високості. Ірина закрила собі рот долонями обох рук, щоб не зойкнути. Юнак притягував хмари. Цього не може бути. Лунко загупало серце. Це ж усе вигадки, легенди про притягування хмар, заклинання.. . Як у бабусиних оповідках. Але... Тут поруч, за якихось п'ять метрів від неї, стоїть людина, розмовляє з небом і не просто балакає, а ще й наказує йому. Цікавість бере гору над здоровим глуздом. Ірина вирішує підібратися ближче до хлопця і випадково наступає на суху гілочку сосни. Та гучно тріскає. Ірина завмирає... Хлопець, не випускаючи з рук невидимі блискавиці, озирається. їхні очі зустрічаються, і вони кілька секунд пильно дивляться одне на одного. Сполохані очі-озера й смоляні насмішкуваті, глибокі... Ірина розгублено й перелякано починає задкувати. Потім зривається на біг. Вона біжить лісом і не озирається. Не віриться, що Ігор голяка стане її наздоганяти. Коли вбігає на рідне подвір'я, перші краплини дощу падають на землю. Починається справжнісінька злива, яка взялася нізвідки.

Увечері, сидячи в теплій затишній хаті й чуючи жебоніння крапель дощу по шибі, Ірина слухає неквапливу розповідь бабусі. У руках книга, однак чомусь сьогодні не читається:

— Ох, і постаравсі нині Гонихмарник, ох, і постаравсі А дощ який рівненький, мов кожна його стежечка до земли пестливо вирівняна... Колись моя бабуня казали, коли врешті після довгої посухи йшов дощ, отакий-во рівний, слічний, шо то Гонихмарник закохавсі, тому не до бешкетів йому.

— Гонихмарник! — прошепотіла Іринка і враз перед очима виникла гола постать юнака зі срібними нитками в руках. — А хто такий Гонихмарник, бабусю? Це те ж, що й Перелесник із ваших казочок?

— Тю на тебе! А ти шо, хіба не знаєш? Я ж тобі вже відала[2] [2]. Та тому, хто забагацько читає, так як ото ти, все може в голові переплутатисі. О, то сильний та небезпечний чоловічина! То перевтілений дводушник, — таємниче веде бабуся.

— Дводушник? — відклавши книгу вбік, зацікавлено розпитує Іринка.

— Дводушник, унученько, то напівлюдина, напівнечистий. Часто він допомагає, приганяючи під час посухи хмари, як ото тепер, але буває, шо принаджує град і грози, навіть смерчі. Та коли його розсердити, — веде неквапом бабуся, перебираючи навпомацки в'язальні спиці. Вона робить на замовлення черговий светр чи камізельку, добрий приробіток до бабусиної пенсії. Ірина також пробувала допомагати бабусі, однак у неї до цього «не звідтам ростуть руки» — говорила жартівливо бабуся.

— Отаке-от. Та ліпше від нього триматисі якнайдалі, особливо молодим слічним[3] [3] дівчатам, — говорить із притиском бабуся. — Закохаєсі й пропадеш. Ой, лишенько, внученько, дивисі — вже пізня пора! А я тобі на ніч такі небилиці відаю, шо не приведи, Господи, вночи примариці.

Ірина з бабусею живуть у невеличкій дерев'яній хатинці під солом'яною стріхою. Таких залишилося всього три на село: у столітньої Терпелихи, чотирьох синів якої забрала війна, у п'яниці-заброди Гєника, який повернувся в село із золотих копалень, поселився в старій напіврозваленій неньчиній хаті та, ніде не працюючи, пропивав зароблені важкою працею гроші. Третя хата під солом'яною стріхою — їхня. З подвір'я дерев'яними східцями потрапляєш на ґанок, а згодом — у затишну простору кімнату, завішану рушниками та обтикану пахучим запашним зіллям. Зілля скрізь — над вікнами, у пучечках, у віночках, у полотняних торбинках. Бабуся Орина — відунка-травниця, то в них родинне, кожен в околиці про то знає. Світлиця слугує і вітальнею, і кухнею, і спальнею для бабусі. Праворуч двоє дверей. Одні — комора. Інші — Іринчина кімнатка. Отак вони й живуть, трохи в злиднях та завше в злагоді.

Іринка вкладається на ніч. Вона любить спати при розшторених вікнах. За хатою росте ліс. їй подобається роздивлятися верхівки дерев, які місячної ночі ніби торкаються верхівками неба й бавляться там із хмарками та зірками. Дощ не вщухає. Десь далеко шаленіє гроза і заледве чутно шипіння ляскавиць. Не дуже яскраві мигунки[4] [4], світло від яких зовсім блідо долітає до села, мляво освітлюють небо. І в тому блідому полиску мигунок можна все ж дещо розгледіти в горобиному мороці ночі. Під хатою брилики бузку сумно плачуть, встеляючи своїми сльозами й так мокрісіньку траву. За хатою дорога, через дорогу ліс, чисто вимитий і спокійний. І раптом якась незручність не дає спокою, ніби щось псує цю ідеальну картину, яку дівчина встигає розгледіти при недбалому освітленні далекими блискавками. Там, на дорозі, постать людини. Якесь дивне збудження пробігає тілом. Вона, здається, знає хто.