Слава ЗСУ!

— Ірино Павлівно, я вже вам не потрібна? То я швиденько. Туди й назад.

Іра розуміє, що жінці кортить довідатись, що значить та компанія, яку урочисто водить школою директор і так поштиво з нею бесідує.

Лишилось пофарбувати вікна та дерев'яні панелі в класі. Роботи на два-три дні. Час є. Можна не поспішати. У клас вбігає розпашіла й захекана тітка Катя:

— Ірино Павлівно, тєжко вибачєюсь, будете без мене закінчувати, голубонько!

— А що трапилось? — ввічливо запитує Іра.

— Тут такий трапунок. Нам з області для художнього оформлення школи прислали молодих художників. А гуртожитку в селі нема. То директор і розквартирував їх по хатах. І мені одного підсунув, хоть я і пручаласі! То я йому кажу, а Ірині Павлівні хто помагати буде. А він махнув рукою: «Ірина й сама справиці, бо молода і моторна, а ви, Катерино Сергіївно, постарайтесі для нашого гостя, не осороміці». А я шо? Михайлик в Армії, чоловік до сестри на місяць у Житомир подавсі — все веселіше буде.

Не слухаючи Іриної відповіді» тітка Катя крутнулася на одній нозі й побігла додому наводити в хаті лад перед «городським» гостем і «рихтувати[32]» [32] обід.

Під школою стоїть чоловічий гурт. Директор школи, схожий на колобка з казки, який від усіх втік, малий, пузатий, лисий, щось пояснює молодим веселим хлопцям і вчителеві І фізкультури, театрально махаючи руками. Побачивши Ірину, горланить вдавано галантно і трохи заголосно:

— Ірино Павлівно! Ходіть до нас, будь ласка. Знайомтесь — це наша молода вчителька молодшої школи Ірина Павлівна, а це художники зі Львова. Наші практиканти.

— Дуже приємно, — ввічливо і трішки недбало кидає дівчина.

Один із хлопців простягає для вітання руку, думаючи, що дівчина зашаріється. Ірині байдуже, бо думки мандрують в іншому напрямі. Вона автоматично простягає свою у відповідь:

— Ірина!

— Дмитро Іванович!

— Ірина!

— Сергій Петрович!

— Ірина!

— Василь!

Третій назвався просто і дещо сором'язливо потиснув руку.

— А скажіть нам, Ірино Павлівно, — зверхньо і дещо зухвало звернувся до неї чорнявий середнього росту, але, видно, вже надто жвавий і дуже язикатий юнак, той, що назвався Дмитром Івановичем, — яка буде ваша думка стосовно вибору стилю, у якому слід оформляти шкільні приміщення? Можливо, кубізм чи ампір, а може, сюрреалізм?

Приготувавшись до веселої розмови, яка б мала принизити цю селючку, повеселити приятелів, хлопець глузливо підморгує друзям.

— Шановний Дмитре Івановичу! — поштиво відповідає Ірина. — Мушу сказати, що ваше питання більш, ніж безглузде. Оскільки ви не Пабло Пікассо або Жорж Брак, то не думаю, що зможете творити в цьому стилі. Розкладати звичайні предмети на прості геометричні форми та їх перекомпоновувати не під силу художнику-початківцю. Ампір, шановний, — мистецтво, притаманне здебільшого декоративному оформленню. Якщо ви збираєтесь в актовому залі чи в ленінській кімнаті поналіплювати військові емблеми, крилатих грифонів, сфінксів, левів, то не думаю, що це слушна думка. Адже ви не Віньйон і навіть не Наполеон І, а школа — не церква Мадлен і не Тріумфальна арка на площі Зірки в Парижі. Сюрреалізм для школи радянської також не годиться. Звільнення від законів розуму, логіки, від будь-яких естетичних і моральних традицій і навернення до підсвідомого, інтуїтивного — це не для юних умів. А що ви думаєте, колего, про дадаїзм? Мені здається — це саме воно.

— Е, ну я теє, — хлопець закліпав очима і розгублено глипає на друзів, чекаючи підмоги.

Однак ті, заледве стримуючи регіт, вдавано серйозно дивляться на Дмитра.

— То ж бо і воно, що ви — теє! Оформляйте, хлопці, у стилі соцреалізму і не помилитеся. Чи ви щось маєте проти соцреалізму? Ні? Тоді прекрасно. Перепрошую, змушена попрощатися.

Ірина рвучко обходить здивовану юрбу. Вона тільки-но вчора закінчила читати енциклопедію мистецтв. Пам'ять мала пречудову, от і згодилося. Не любить Іринка, коли принижують людей. І себе принижувати не дозволить.

Вже тиждень живе Василь із друзями в цьому поліському селі. Щодня добра юшка з білих грибів, смажені лисички в сметані, і все це свіжозбиране. Дивується хлопець, як же так: самі нарікаєте, що дощів вже місяць катма, аж земля потріскала, а грибочки звідки беруться? На що тітка Катя тільки хитро посміхається.

А з голови та зі снів не йде Ірина. Вчителькою її назвати язик не повернеться — надто юна. Тітка Катя, у якої тимчасово мешкає, звичайно, із задоволенням про все розповість, оскільки страшенно любить погомоніти. Та хлопець не наважується розпитувати у неї про Ірину. Зачне випитувати — а для чого, чому? У школі вони перетинаються не вельми часто. Вона ввічливо кидає скупе: