Слава ЗСУ!

— О, так, голубе! І то крепко[35] [35] сильна молодиця чи дівка. Крепко. А ти попий ше трохи чаю, того, шо вчора зварилам. А ото вранці Іринка від баби Орини тобі мазь принесла, бо мої послідні запаси на тебе вчорашнього пішли. Я тобі рани змащу, ти висписі і встанеш, як новий.

Хлопець знав, що перечити не має сенсу. Йому і справді від «народних ліків» ставало набагато ліпше.

На Орининому подвір'ї стояв Ігор. Стара з ґанку сердито дивилася на хлопця і шипіла:

— Чого припхавсі? І не вийде вона до тебе, не ззивай[36] [36]. Відчепіці від нас! Занапастили мою дитинойку, зятя. Хочеш ше й онуку? Не дам!

Ігор люто дивиться на стару:

— Поклич Ірину. Хай мені в очі скаже, шоб відчепивсі. Чуєш, стара, не зли мене. Тобі й так мало лишилосі на світі білому жити. Все єдно Ірина моєю буде. Помреш, і твої чари розвіюці... Позви Іру! Якщо не моя — тоді нічия.

З-за тину, нашорошивши вуха, визирає очманіла від почутого сусідка Тимчиха. Плітки гарантовані. Орина на те не зважає. Лють розпирає її.

— Не позву! Пішов геть, нездалисько[37] [37]! — сердито вигукує стара і заходить до хати.

Слава Богу, без запрошення Гонихмарник не може зайти в оселю. А їх сюди ніхто ніколи не запрошував і не запросить.

Ірина сиділа за столом і сумно дивилася у вікно, слухаючи розмову, що долітала до її вух. Скрипнула хвіртка, з неї, накульгуючи, майже бігом вийшов Ігор. Через деякий час до хати зайшла зблідла бабуся:

— Багато у нас роботи, внученько! Попроси сусідку Тимчиху, хай змотаїці до церкви в сусіднє село й приведе мені попа, хочу висповідатисі. Вона там, за тином, пришиблена почутим.

— Та що ви, бабусю? Невже помирати зібралися? Кого ви слухаєте?

— Я не можу збиратисі чи не. Тіко знаю — приходить пора. Бачиш, і Градобур то чує. Отож таке: тре' побілити стіни, вимити долівку, вікна, двері...

Ірина не слухає бабусю, думки гасають по голові вітровієм. Ні за одну не може зачепитися.

У хаті кипіла робота. Прийшла на поміч сусідка. Робили все мовчки. Дарма, що неділя, одним словом — треба. Бабуся сказала Тимчисі щось таке, від чого та оніміла й тільки перелякано дивилася то на Орину, то на Ірину, виконуючи чемно всі забаганки старої. Була Ірина впевнена — пліткувати та наразі не стане.

У понеділок вранці прийшов священик. Ірина ждала на ґанку, чекаючи кінця сповіді. Священик вийшов із хати та підійшов до Ірини:

— Слава Богу, дитино! Тримайся, доню! Господь милостивий! Коли буде потрібна моя поміч — звертайся. Обіцянку, дану рабі божій Орині, дотримаю!

Ірина зайшла в хату. Бабуся аж наче помолоділа після сповіді. Лежала спокійна й умиротворена.

— Сідай, Іринко! Погомонимо.

Іринка сіла в ногах старенької. Бабуся повела далі:

— Ти знаєш, дитинойко, ми живемо в нашому селі зроду-віку. І скіки пам'ятаю з переказів бабусі і прабабусі, дороги жінок із нашої родини та Градобурів завше перетинаюці. Усі жінки в нашій родині — знатниці-травниці. Отой хист передаєці по жіночій лінії, і як жінка не стараласі мати більше однонької дитинойки в родині — не вдавалосі. Народжуюці тіко дівчатка, і то одненька. Балакали про проклєттє, наслане на наш рід. О, тобі та почвара, певне, про то вже бовкала. Знано, шо то не проклєтє Градубура, нє, то гет друге.

Бабуся на мить вмовкає, наче пригадує щось важливе:

— Одна легенда передаєсі з роду в рід у нашій родині. Певне, прийшла пора тобі її повідати. Наш прапрапрадід

Остап був дуже кріпким химородником і нетутешнім. Чужинець, як і твій Василько. Та зобачив він нашу прапрапрабабусю Ярину і залюбивсі до нестями, покохав її так сильно, шо готов був зректися свого дару і навіть відмовивсі вертати додому. То за тоє його рідний батько проклєв. За коханнє проклєв! Овва, дурними часто-густо бувають чоловіки, та то й сама відаєш, дуже глупими! Та Господь не простив вітцеві такої наруги над сином і скарав старого. Посадив він його під Вічним дубом стерегти та пильнува-ти Сонце, допоки один чи одна з проклятого ним роду не погодиці доброхітно служити Діду. Така от небилиця, дитинойко. Та я мала її тобі повісти, бо так прийнято: з роду в рід переповідати. То з плином часу, певно шо, много з неї вигубилосі та, певне, хай найменше зернятко мусило зостатисі. Прийде час, і ти оповісиш її своїй дитині.

Бабуся закашлялася. Ірина налила старій у горнятко води й дала напитися, бо знала, що це ще не вся розмова.

— Мені здаєсі, шо Градобури — то і є те проклєттє, що наслав вітець на сина та його рід. Коби я помилялася! Та отих Гонихмарників завше вабили жінки з нашої родини, — продовжувала стара. — Найчастіше Градобури виморювали чоловіків, котрі були біля жінки, якої вони не могли мати, мислячи, шо то найдужча препона. Дід Ігоря заманив твого діда в болото. Забув тоді оберіг, вважаючи його бабським пересудом. Твій батько тоже не вірив у таке, не носив ослону[38] [38]. Заблукав взимі у лісі і замерз. Та не фест[39] [39] віриці. Мама дуже любила твого батька... Її страшив один помисел опинитисі в полоні Градобурових марень, і вона пішла за мужем. Була заслабка духом. Лагідна, ніжна, та слабка... Не засуджуй її за то, дитинойко. Не тре'. Ти ж бо геть друга: у тобі чуєці сила, тому Гонихмарник так скаженіє. Та він тоже сильний і трохи глупуватий — зарана перебрав іншу душу від отця. Два роки тому батько Ігоря обморозив сильно пальці на руці. То було в березні. Попхавсі якогось милого через озеро кригою. Шуга[40] [40] крихка вдаласі, от і проваливсі під лід. Так ото на правій руці довелосі відрізати три пальці. Гонихмарник без рук не має моці. Тоту душу перебрав син. Ігор — добра дитинойка. Та той, шо в ньому живе, лихий. Готов вбити і тебе, і себе. Йому не первина. «Коли не моя — тоді нічия», — помни його слова, бо він нікди не жартує.