Слава ЗСУ!

Зранку хлопці пішли збиратися. Ірина здоїла корівку, обійняла її ніжно, попрощалася і завела до Калеників. Про це ще бабуся домовилася. А гроші зараз їй дуже потрібні, на дорогу. Попрощалася із сусідами, сказала, що їде до Луцька, везе деякі документи в інститут. А корова — зайвий тягар. Було байдуже — вірять чи ні. Навмання дозбирувала речі, в окрему торбинку склала трави, настойки, мазі. Тепер вона травниця. Той талант, щедро дарований Іриному роду матір'ю Землею, не має пропасти, і він не згине, бо вже живе в кожній жінці з родини від народження, дожидаючи свого часу. От він, той час, і настав.

Попрощалася з хатою, з лісом, із селом.

На подвір'ї терпляче ждав Василько.

— Брат тітки Каті погодився нас відвезти на підводі в район, на вокзал, — перехопив із рук дівчини торби Василь. — Голова колгоспу обіцяв зароблені гроші переслати поштовим переказом на інститут.

Підвода стоїть біля заквітчаної мальвами хати тітки Каті. На підводі, надто голосно розмовляючи з дядьком Свиридом, сидять Сергій та Дмитро. Дядько Свирид пригостив хлопців своєю чорничною наливкою. Тож настрій у них стрімко поліпшився. З хати вистрибує тітка Катя, запнута квітчастою хусткою і здалека схожа на живу мальву. Вона несе перед собою досить важку торбу.

— Дай Боже щастя, тітко Катю! — видавила із себе пополотніла Ірина.

— Дай Боже, дитинойко! Дай Боже! Мені Василечко всьо повів чи майже всьо.

Ірина широко відкритими очима дивиться на жінку, і там лишень одне питання. Тітка здогадується, яке:

— Він живий, доню. Тільки дуже покоцаний. Майже нічого не пам'ятає, що з ним було, і з ліжка не встає. Схоже на те, що хлопці не в той бік рухали тіло, не за сонцем. Усе наплутали. Не бійсі, він нам нічого не вчинить. Після такого так швидко не приходять до тями, сама знаєш. Тримайсі, люба, і втікай звідтіля, бо не дасть він тобі спокою.

Вона тицьнула Василеві в руки торбу:

— То так, на дорогу дешо. Шануй її, Василечку. Не зобижай сироту, — і тітка смачно розцілувала хлопця в обидві щоки, потім крутнулася до Іринки, ніжно й міцно пригорнула її і заплакала.

Ірина, сидячи на возі, заледве розрізняла в дорожній куряві силует жінки, яка, стискаючи в правій руці окрайчик хустки, витирала ним сльози, а лівою не вгавала махати вслід підводі, яка везла втікачку на захід, на чужину з чужинцями. Ірина замахала у відповідь обома руками. Вона не плакала, бо їй тоді видавалося, що здолала оте родове прокляття і розірвала коло.

Якби ж тоді знати, що все не так, усе навіть зовсім не так.

РОЗДІЛ ІІІ

1. Талалайко і флояра

Так знай, що став я Місяцем твоїм,

так знай, що я не сходжу із орбіти

з пори, що згасла у космічній млі

й передувала сотворінню світу.

Євген Гуцало

Літній вечір підступно, мов наполегливий коханець, підкрадався до землі, ніжно пестячи її тіло. Вона, натомлена та знесилена за день, піддавалася його шалу й пристрасті. Врешті ця божественна історія закінчувалася одним — над містом бриніла музика кохання, змішана з пахощами акацій. Вулиці старого міста заполонили закохані пари, просто пари, одинаки, які шукали своє кохання чи просто гуляли.

Ось у такий вечір потрапила Аліна, відчинивши вхідні двері бібліотеки Драгоманова. Коли сідала за широкий стіл читального залу, який навіював сон і таку неперевершено-довершену тугу й нудьгу, сонце стояло в зеніті. І ось, мов за помахом чарівної палички, через енну кількість годин сонячна зірка скотилася за горизонт. На її місці з'явилося не менш привабливе світило — місяць. Сьогодні він майже вповні. Однак за світлом ліхтарів великого міста його ледь помітно.

Аліна самотньо брела тісними львівськими вуличками. Вулиці далеко не порожні, одинокою чи загубленою себе не почувала. Початок літа, місяць вповні і місто вповні! Гарно! Солодко вдихнула аромат старої акації, яка росте під її бу-динком. Той аромат витав весільною фатою не лише над будинком, він заполонив усю вулицю. Біля під'їзду на лавці сидять вартові, бабуні-солодуні, які, гріючись у променях

одноокого корсара-ліхтаря, прискіпливо і критично прово-джають її своїми причепливими поглядами, вдавано медово солодко посміхаючись на чемно кинуте «Добрий вечір!». Коли двері під їзду з гуркотом самостійно закриваються, то з'являється така жадана нова тема для балачки.

Майстерня нагріта, мов гаряча пательня. Сонце сховалося, і, здається, Аліна знає куди. У її майстерню, очевидячки. Аліна похапцем розшторює вікна та відкриває їх навстіж впускаючи вечірню прохолоду вечора у свою оселю.

З неба підморгує весело Талалайко-Місяць. Так його називає тато. Коли його запитала: «Чому Талалайко?», то відповів: — Ніби й світить, але позиченим світлом. Світло його не гріє. Ніби такий близький, однак не дістанеш. Багато обіцяє і нічого не робить. Талалайко.