Слава ЗСУ!

Аліна обходить хлопця, як випадкову перешкоду, недбало кидаючи через плече:

— Привіт!

Петро озирається на незнайомця. Кажан стоїть, мов вкопаний, притуляючи до себе пакет, і розгублено дивиться їм услід.

— Хто це? Сусід батьків? — питає Петро.

— Знайомий, — відповідає Аліна, їй не хочеться говорити з Петром про Кажана, зовсім не хочеться. .

У парку знайшли недалечко від центральної алеї гарну місцину. Висока крислата модрина і дві маленькі в'юнкі білочки на ній. Щоб не сполохати, не підходили надто близько. Аліна мовчки малює. Петро позаду неї стелить вийнятий із наплечника хідник. Бере в руки книжку. «Квантова механіка» — написано на обкладинці. «Або темний ліс», — жартує Аліна. І ось так вони спілкуються, мовчки. Аліна відчуває, що Петро не читає. Дивиться, як вона малює. Дивно, але це її не дратує. Аліні навіть подобається. Бо коли вона лишень раз озирнулася, то побачила шалено-здивовані очі Петра з напіввідкритим ротом. «Квантова фізика» дрімала поруч у траві. Аліна лишень посміхнулася сама до себе. Пізніше Петро сказав Аліні:

— Відчув себе малою дитиною, яка вперше побачила море — таке безмежне й красиве. Не знав, що то так прекрасно — мати талант.

— Кожен має талант, — говорить Аліна.

— Я не маю, — журно відповідає Петро.

— Неправда. Ти хороша людина. Це неабиякий талант! — хлопець скептично посміхається. — До того ж, ти — гарний програміст, наскільки мені відомо. А я вмію на комп'ютері лише зайти в Інтернет, включити й виключити.

Вони сидять під зеленим кущем калини, безжурно розмовляють, згодом обідають. У Петровому наплечнику знайшлася ціла купа канапок і термос із холодним чаєм. Смакота. Ось чого він вертався додому, не лишень торби покласти.

Теревенять про все на світі. Про комп'ютерну плату. Ні фіга собі, вона називається материнською, про файли й про кеші, про операційну систему. Більше з того, про що розповідає Петро, Аліна не розуміє, однак слухає з такою уважністю, немов то найвишуканіші вірші. Петро говорить про це натхненно, тож переривати таку щиру розповідь не годиться. Це те саме, що перервати політ птаха, обрізавши крила, чи заховати фарби та не дозволити Аліні малювати. «Можна бути натхненним і цікавим, навіть розповідаючи про квантову механіку», — вирішила для себе Аліна.

Поверталися з парку пізно ввечері, щасливі й задоволені. Розмовляли цілу дорогу. З Петром Аліні легко, як колись із Мартою. Він, здається, розуміє її з півслова. Вона не виважує кожний вислів, як у випадку з Кажаном, старається не уникати буденності, як у випадку з цілим світом та одногрупниками. Те ж саме вона відчувала з боку хлопця. Але це не кохання. Це початок чогось значно глибшого і кращого — дружби...

Разом із Петром, отак безтурботно теревенячи, зайшли всередину будинку. Біля під'їзду бабусі-ягусі (так їх «ніжно» називає «чемний» хлопчик Петро), мало з лавок не попадали від побаченого. Дівчина в зеленому вінку, вінок сплів для Аліни з папороті Петро, і хлопець із порядної сім'ї й сам, здається, порядний, весь обвішаний її торбами. Боже, і куди той світ котиться.

Петро, мов правдивий джентльмен, довів Аліну до дверей майстерні.

— Дякую за день, Петре! Класно провела час. Слухай, а в мене для тебе є подарунок, — імпульсивно вирішила щось для себе дівчина.

Аліна швиденько відчиняє квартиру, не вмикаючи світло, влітає всередину, підбігає до стелажа з книгами. Якусь мить щось думає. Тоді застрибує на крісло, з крісла на стіл і з верхньої полиці стелажа знімає якийсь пакунок, загорнутий у газету. Підбігає з тим пакунком до Петра, по дорозі розгортаючи його. Простягає Петру:

— Це тобі, бери! Подарунок.

Петро обережно ставить на підлогу етюдник і бере до рук те, що простягає Аліна. Це картина. У напівмороці коридору ледве видно, що на ній.

— Байдуже, подивишся вдома. Дякую за день, до побачення, — кидає на прощання Аліна.

Дівчина заносить у майстерню етюдник, і вони прощаються.

Петро вдома вмикає світло і довго дивиться на те, що дала йому Аліна. Це картина, невеличка така. Начебто написано з висоти гори. Удалині між горами прудка гірська річка, а над нею рясна барвиста веселка. Сам не знає для чого Петро перевертає картину на другий бік, чисто інтуїтивно. Там фіолетовим маркером виведено: «Веселка для друга! Аліна Григоренко» і підпис. Хлопець усміхається і йде вішати картину у свою кімнату, над комп'ютером, між репродукціями «Мони Лізи» Да Вінчі та «Самітною сосною» Труша.

Аліна заходить у добре нагріту за день майстерню. От балда, знову забула ввімкнути кондиціонер. Зовсім не про це думала, коли йшла. Добре, хоч вікно не закривала. Вмикає лампу. Тепла барва світла заливає її помешкання. Усміхаючись, скидає з голови вінок, кладе його на шафу. Відчуває, що несамовито хоче їсти. Канапки для молодого, вічно голодного організму, як трава для лева. Мама вранці принесла купу різних смаколиків. Скоренько приймає душ, розігріває в мікрохвильовці січеники, додає сметани... Ні музики, ні звуків вулиці слухати не хочеться. їй зараз так добре наодинці із собою, зі своїми думками, у своїй фортеці-майстерні. Вона прямує до вікна, щоб закрити його. На підвіконнику лежить величезний букет волошок. Квіти не зів'яли, отже, поклали їх недавно. Аліна, усміхаючись, бере волошки і занурює своє обличчя в цей прекрасний ніжний аромат пшеничного поля. Чомусь для Аліни пшеничне поле завжди пахне волошками і навпаки, немов привіт із дитинства. Коли вони їздили до мами на Волинь, інколи зупинялися біля жовтого моря стиглої пшениці. Пшениця завжди висока, вусата, вище чи не вдвічі від трирічної Аліни. Мама визбирувала в пшениці польові квіти: маки, ромашки дрібненькі, дзвіночки і волошки... Аліна допомагала мамі та зривала лишень оті красиві небесні квіточки. «Татку, татку, поглянь — скільки я небесних квіточок назбирала», —