Слава ЗСУ!

— Алінко, я осліпла, — нарешті крізь сльози вичавлює Марта. — Ми можемо з Аліною поговорити віч-на-віч?

Голову тримає опущеною, ніби боїться, що сказане нею може ранити чи вбити.

— Ай справді, Агнесо, хай дівчата побалакають. Ідемо на кухню. Поснідаєте, поп'ємо чайку. Пригадуєте мій чай? Ото останнього разу з Карпат таких духмяних трав привезла, що...

Голос Ірини лунає вже з коридору, слідом за нею, ніби трішки змаліла й постаріла, плентається пані Агнеса.

Дівчата залишаються самі. Марта продовжує тримати руку Аліни. Аліна всідається на підлогу, прямісінько в ногах Марти.

Знизу вгору дивиться на принишклу подругу, яка сидить, стуливши докупи повіки очей.

Нарешті Марта порушує мовчанку. Аліна нічогісінько не розуміє.

— Пам'ятаєш, колись малими ми бавилися в гру. Заплющуєш очі — й опиняєшся в темряві. Виграє той, хто довше протримається. Ти завжди вигравала. А я? Усередину відразу заповзала паніка, коли мусила робити якісь рухи наосліп. Я чула звуки, сприймала запахи, відчувала на дотик предмети, їх обриси, але мені завжди бракувало барв. Я починала задихатися, фізично. Темрява мене душила. Якось я натра-пила на вислів М. Горького, коли він через хворобу змушений був пробути кілька днів із пов'язкою на очах: «Не може бути нічого гіршого, ніж втратити зір, — це невимовна образа, вона забирає у людини дев'ять десятих світу». Тепер я розумію — він применшував, насправді втрата більша. Світ насправді тоді вмирає безповоротно. Чому так стається, Алінко? Те, чого так найбільше боїшся, часто наздоганяє тебе.

Півроку тому, напередодні Нового Року, я потрапила в жахливу автомобільну аварію. Повертала після останнього іспиту додому. П'яний водій автівки врізався в натовп людей, що чекали на маршрутку. Серед людей була я. Мені «пощастило» найбільше. П'ятеро розчавлених тіл, а в мене лишень травма голови і синці по всьому тілу. Зір почав падати відразу. Вірніше, спочатку лишень туга пов'язка на очі. Лікарі заспокоювали — через тиждень її знімуть і все буде гаразд. Почувала себе гидко, ніби замкнутою всередині кам'яного колодязя. Однак крізь його горло не видко зір, Аліно, лише суцільний мокрий морок зі сліз. Як я тоді втомилася сама від себе. Врешті пов'язку скинули — ситуація видавалася не зовсім безнадійною. Зір начебто повернувся, не зовсім, правда. Кольори стали ніби тьмянішими. Та я і з цього тішилася! Лікарі запевняли, що з дня на день він повністю відновиться. Через день перед очима почали з'являтися яскраві кола. Одного дня я прокинулася, відкрила очі, а вони — не відкрилися. У мене — паніка, паніка у батьків... Перевірки, безкінечні тести говорили одне — очі здорові, а я не бачу. Так інколи буває — око може бути неушкодженим, а навколишню картину воно відмовляється відтворювати. Лікарі досить компетентно пояснили — причина захована в зоровій області кори головного мозку, куди надходять світлові імпульси, які чомусь нею «не розпізнаються». Зіниця такого ока реагує на світло, очне яблуко залишається рухомим, але ним людина нічого не бачить. Залежно від причин, які призвели до сліпоти, підбирають і метод лікування. Жоден із них у моєму випадку не допоміг. Оцих півроку я тільки те й роблю, що мандрую світом, вірніше, клініками світу. Де я тільки не була? Ти отримувала мої листівки?

Аліна ствердно киває головою.

— Думаю, що ти зараз ствердно киваєш головою. На жаль, не можу цього бачити. Так от, ці всі листівки з тих місць, де мені спробували допомогти — безрезультатно. Діагноз невтішний. Морок навколо мене стає густішим. Тільки не кажи мені банального — це не кінець життя і що без очей люди живуть, мають сім'ї, народжують дітей, роблять кар'єру. Я цього вже стільки наслухалася від своїх батьків, психіатрів, лікарів. На пару життів вистачило б. Я потребую іншого — розуміння.

Марта робить паузу. У голові Аліни все переплуталося. Відчай і жахливість ситуації роблять із неї заручницю. Вона мала б подумати над тим, що сказала тільки-но подруга, а та сидить зовсім поруч і чекає відповіді. Аліні важко підбирати слова. Ой, як важко.

— Мартушко, мені тебе всі ці роки не вистачало. Ми з тобою завжди розуміли одна одну без слів. Не думаю, що з того часу щось змінилося всередині нас. Так, ми подорослішали, можливо, помудрішали або й навпаки. Байдуже. Одного не розумію, чому ти не відразу повідомила про своє лихо? — Аліна гладить Марту по руці. Рука тремтить і не дуже хоче слухатися.

— Не знаю. У мені було стільки образи на життя, на долю, я гнівалася на світ. Он, як всім добре — живі, здорові, зрячі, бідкаються через різний непотріб. Ох, ця спідниця не модна! Ой, він так косо на мене подивився! Ой, не вистачає грошей на нову машину! Ой, мене так сьогодні образили і т. д. Згодом прийшло розуміння, що насправді світ мені анічогісінько не завинив. Винна насправді я сама, бо ще вчора була такою ж, дріб'язковою. Щоб прозріти, виявляється, слід стати сліпим. Ха. Переживала через дурнувате побачення з найкрасивішим хлопцем у нашій консерваторії. Журилася, що гоп-тусівка з вершків суспільства Києва вперто не хоче приймати мене до свого гурту через мій галицький акцент. Засмучувалася, що ще в когось на вечірці може бути така ж сукня, як у мене, бо купила її мама на розпродажі в Парижі, а не на дефіле. Я осліпла насправді набагато раніше, Лінушко, тільки-но переїхала в Київ. Перетворилася на таку собі гламурну левицю. Можливо, це надмір грошей мене зробив такою? Так, у Львові ми також мали гроші! Але у Львові в мене була ти й мені навіть на думку не могло спасти, що Віденський бал крутіший, ніж сходження на Говерлу, а модний шопінг ліпший, ніж старі львівські кам'яниці. Зараз розумію, хоча я переїхала до столиці, душа моя назавжди залишилася у Львові. Та що там говорити, у столиці я так і не змогла завести нових друзів. Чи може бути дружба там, де йдеться лише про гроші? Уявляєш, я навіть через це стрільбу з лука закинула. Пригадуєш, які в мене були перспективи? Куди там Робіну Гуду! Та то ж не гламурно, принизливо! Отам мати власну думку може бути навіть небезпечним, бо ти відразу випадаєш із ніші й перестаєш вважатися популярною. Життя вже неначе й не твоє, бо ти вперто когось чи щось копіюєш. Боже, якою я зробилася дурепою! Думала: «Ох, побачила б мене зараз Алінка! Такою крутою я стала!» Сьогодні дивлюся на себе збоку, і те, що я бачу, зовсім мені не подобається. Хтива егоїстка з деградованим поглядом на життя. Коли я осліпла, вся ця богемна публіка забула про мене швидко й безболісно. Ніби їм із рота вирвали зуб мудрості — набридливий і непотрібний. А всі татові гроші так і не повернули мені зір. Гроші? Марнота марнот, Алінко, і лиш.