Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Гонихмарник

—- Дякую. Але вже час всім спатоньки. А то на Смотрич завтра не виплентаємось, заснемо дорогою, — говорить Аліна.

— Солодких снів! — майже хором бажають одне одному.

Петро з Данилом виповзають із намету першими. Садком за ними «до правітру» виходить Морва. За стінами намету пристрасті нарешті вгамувалися. Вереск стих. Аліна тільки тепер відчуває, що таки втомлена. Добре вгортається у свій спальник і засинає.

Прокидається від дивного гуркоту. Із спросоння заледве добирає, що то грім. Десь зовсім поруч. Замість надто яскравого ліхтарика, щоб не розбудити Морву, вмикає світло мобільного. Морва у своєму спальнику не сама. Міцно й ніжно обнімаючи кохану, поруч спить Данило. Аліна навпомацки натягує на себе теплі штани, куртку і висувається з намета, щільно заслонюючи за собою його стулки, щоб не напустити досередини вранішній холод та комарів.

Сіріє, незабаром світанок. Аліна підходить до залишків багаття. Притуляє руку. Зола ще тепла. Раптом десь у гущавині лісу між деревами помічає якесь сріблисте мерехтіння, ніби світло від мобільного. Напевне, ще комусь не спиться в цю переддосвітню пору.

Видається — це не так уже й далеко. Аліна рушає на вогник, хоча знає приказку, що цікавій Варварі за її цікавість відірвали. По-зрадницьки потріскують під ногами сухі галузки, хрумкає неперепріле старе листя. Нарешті в димних сутінках, які через годину стануть світанком, поміж деревами дівчина може добре роздивитися людську постать. Дівчина підкрадається ближче, ступаючи чомусь поволі й обережно.

«Так-так, учора увечері ми там збирали хмиз для багаття. Невеличкий зруб утворює галявинку», — пригадує Аліна.

Посередині галявини стоїть зовсім голий чоловік. Стоїть до Аліни спиною, тому вона не може добре розгледіти його. Стоїть, розставивши широко ноги, піднявши вгору руки та задерши голову до неба. У руках щось тримає, і те щось сріблясто мерехтить. То не мобільний. Воно нагадує лискучі змійки, які похапцем шарпаються, ніби мріють вирватися з міцних обіймів того, хто затис їх. Другий бік змійок губиться у високості. Людина тримає на прив'язі летючого змія.

Але то не змій, ні! То... хмари, важкі темні хмари. Аліна закриває на мить очі і трусить роздратовано головою, наввижається ж таке спросоння. Кілька секунд стоїть, проходячи до тями, тоді спокійно відкриває очі і торопіє від жаху. Видиво не розвіялось. Стало ще гірше. Бо то зовсім і не людина стоїть там, вірніше людина, та не одна. їх двоє. Вона добре може розгледіти перекошену грізну фізіономію істоти, волохате, пооране чорними зморшками, дике, хиже, люте, знавісніле обличчя. І поруч ще один, в одному тілі — двоє. Того другого розгледіти несила, бо то, видно, не його клопіт отаке чудернацтво з небом витворяти.

Примара! Господи! Цього не може бути! Так, Аліно, спокійно, ти ж не параноїк. Це лишень гра світла. О, так, те видиво — лишень гра тіней та світла. Гра світла, гра тіней? Що ти варнякаєш, дівчино, якого світла? Яке в такій порі світлої які там достобіса тіні? Раптом істота озивається. Голосом то не назвеш. Якісь гортанні випльовуючі звуки. Але не стогін і не крики. Це мова, бо має свою, хоч і жахливу, мелодику, ритм. Але мова чужинська, незнайома. Аліна дивиться на це все широко відкритими очима, ноги мовби вросли в землю, і ні поворухнутися, ні тим паче відірвати їх від землі не в силі. Страх і цікавість паралізували волю. Дівчина старанно заштовхує в себе крик. Нарешті істота вмовкає і випускає змійок у небо. Вони губляться у високості, слідком за хмарами, які маревом розчиняються вгорі. Хмари розтанули, і стало світліше.

Раптом істота люто шкіриться. Аліна розуміє — він відчув її. Якось незбагненно, спиною. Дівчина перелякано починає задкувати, перечіплюється через гілку і боляче гепається на землю. Почвара обертається до дівчини і... Аліна впізнає в істоті Кажана. Це висмикує її із заціпеніння, і вона, миттю схопившись із землі, втікає. Думка набридливою мухою стукає в шибку свідомості: «Хай то буде сон! Хай то буде тільки сон!» Та чи можна на такій швидкості мчати у сні, вдарятися так боляче, дряпати до крові руки? То не сон, бо болить! То не сон!

Вривається в намет, застрибує відчайдушно в спальник пірнаючи в нього з головою, ніби це може якось врятувати від тільки-но побаченого. У голові Аліни все переплуталося. Здається, що зараз її мізки вибухнуть, тисячі молоточків зчиняють там жахливу бучу. Але чому побачене видається ніби знайомим? Десь вона то вже бачила. Де? У снах? Гроза, блискавка, ніч, чорна фарба... Боже, на картині, на своїй власній картині. Тільки там замість покруча була вродлива жінка, а не монстр із двома личинами в одному тілі. Ще мама налякалася тієї жінки на полотні. Стоп, мама! Чому вона так настрахалася, випитувала... Тому що вона її впізнала, ту жінку. О Боже! Мама і є ота жінка. Ні, маячня, маячня. А якщо не маячня? Якщо мама знає. Чому ж нічого їй не розповідала? А хіба в усе, що вона тільки-но побачила, можна повірити? От тому і не розповідала! А ще її сон. Той, хто наздоганяє її у вежі. Вона сьогодні його зустріла і впізнала. То він, він.

Попередня
-= 58 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар