Слава ЗСУ!

— Привіт, Марто! Що ти тут робиш?

— Зателефонувала Петру, ти ж знаєш — я хвилююсь і за Сашка, і за тебе. Алінко, то я в усьому винна. Якби не...

— Перестань, Марто, ти не винна. Не картай себе. Якщо хтось має в чомусь себе звинувачувати, то тільки я. Марто, а як же тебе мама відпустила?

— Ніяк! Вона спить! Після мого чарівного прозріння-зцілення ніяк до себе прийти не може: то обдзвонює всіх знайомих, то хапається за валер'янку. Довелося дати їй заспокійливе у вигляді чаю від пані Ірини. — Марта посміхається.

— Марто, цим зловживати не можна, — майже весело говорить Аліна. — Але я рада, що ти поруч. Можливо, мені знадобиться твоя допомога. І допомога Гонихмарника.

— Згода! — Марта ствердно киває головою. — Алінко, тобі зараз так важко. Мені ж соромно зізнатися, але я майже щаслива, тому що можу знову бачити. Тому що поруч коханий, моя мама, ти.

Пауза. Трішки незручна пауза...

— А як себе поводить Градобур? — переводить розмову на інше Аліна.

— Ніяк! Мовчить! Наляканий! По-моєму, він не тільки тебе боїться, мене не менше, — відповідає Марта.

— Звичайно, бути жінкою — то новий досвід для Градобура. Коли виникнуть проблеми у спілкуванні, знай — я поруч. — Аліна розвертається, збираючись піти до себе:

— Я за чаєм. Зараз повернусь. Розбуди тим часом Петра. Аліна вертає до своєї майстерні. За чаєм і ще за чимсь.

Вона щось забула, інтуїтивно це відчуває. Але от що? Юрко говорив, що все не просто так, все взаємопов'язане.

— Полотна також, — говорить сама собі.

Так, «Двері» залишилися в майстерні Сашка. Слід взяти із собою «Пошматоване небо».

— Допоможи мені, Марто, візьми картину, а то з нею і термосом перелазити через підвіконня не зовсім зручно Аліна передає картину Марті і застрибує в майстерню Сашка.

Петро стоїть розгублено біля стола, чухаючи потилицю і незадоволено позіхаючи. Не знати, що йому нашептала Марта, та в хлопця настрій кепський. Йому вчорашньої чортівні вистачило, а тут друга серія вимальовується.

Аліна сідає за кухонний стіл, відкриває термос. Вона поп'є чаю і подумає. Часу на роздуми мусить вистачити.

Чай випито. Аліна торкається рукою свого оберега, і раптом трапляється те, на що вона і сподівалася. Вона знає, що їй робити.

— Так, Марто, Петре! Ліжко із Сашком сунемо на середину кімнати. Ось так. Добре. Мартушко, візьми два крісла і постав з обох боків ліжка. Там, де ноги. Угу! На них ці дві картини. Немає значення, яка справа, а яка зліва. — Аліна киває в бік «Пошматованого неба» і «Дверей». — Петре, стань позаду картини, за спинкою крісла, позаду цієї картини. Та ні! Позаду «Дверей». Можеш поки що не зажмурюватися.

Петро бурчить невдоволено щось собі під ніс. Зараз не до нього.

— Мартушко, слухай уважно! Ти маєш бути одним цілим зі своїм Гонихмарником, можливо, тобі доведеться робити те, що зазвичай роблять Гонихмарники. Не журися через те, що не маєш досвіду. У твого квартиранта його аж забагато. Слухай його інстинкти — вони не підведуть. Нічому не дивуйся, ні про що не запитуй. Я також зараз рухаюсь навмання, мов сліпий у чужій, навіть ворожій оселі. Марто, будь готова до несподіванок! Ти стоїш навпроти картин, щоб там не побачила, не лякайся і не дивуйся. Коли прийде твій час діяти, я дам знати.

Петро стоїть із жахливою гримасою на обличчі. Чи то верхнє світло так спотворило його лице? Тільки зараз його блідість гарно конкурує з блідістю шкіри Сашка.

— Петре, стоїш там і не рухаєшся. Руки поклади на картину Коли я крикну «Замкнути двері», просто перекинь її додолу» і все — просто перекинь, можеш навіть зверху сісти! І ні в якому разі не втікай, — суворо говорить Аліна.

— Не журись, Алінко, він не втече. Я простежу.

Страх холодними обценьками стискає Петрове серце. Заперечити або по-доброму огризнутися в Петра не вистачає сили. Ніколи не думав, що жінки можуть бути такими. Вони також бояться. Он у Мартусі руки тремтять, правда, це ледве помітно, стиснуті губи аж побіліли. В Аліни жоден м'яз на обличчі не здригнувся. Готична статуя — на обличчі все беземоційно пласке... Та то машкара — за нею заховано вир почуттів і навіть страх, готовий вирватися на волю. Тільки він буде вириватися не переляканим зайцем, а щонайменше торнадо — це факт. Він учора переконався.

Аліна відчуває — чай починає діяти. Вона лягає поруч із Сашком, правою рукою міцно стискаючи оберіг. У лівій затиснуто дубовий листочок, що його дав Юрко. К-о-м-п-а-с... Втома важким обрусом опускається на повіки. Аліна засинає.

3. Та, що прийшла від Сонця

Ми вдвох, колись,

гасили сонце