Слава ЗСУ!

А хіба не так?

Так, та не зовсім, - сказав я, і народ випив за Одесу. – Шанувальники є радянської влади, також є серед нас етнічні росіяни. Однак, їх не так багато, як ви те уявляєте. Нестора Махна знаєте? В нас його називають батько Махно. Про нього в нас досі анекдоти ходять та історії всякі. Тож хочете знати, який південь, спитайте в батька Махна, того ще анархіста. Особисто я бачив великого прихильника радянської влади, який визнавав, що з Махном радянська влада негарно вчинила. Чули вислів: «Бей белах, пока не покраснеют, бей красных, пока не побелеют»? В тому весь південь.

» Та щось не видно було, щоб ви сильно опирались радянській владі, - недовіряли мені люди. – Махно - то громадянська, то давно було. А після де ви були, в сорокових роках?

В сорокових роках в нас, як і всюди, чоловіки воювали, жінки лишались вдома. Однак в нас був свій терор. Він протримався ще довго після війни. Людей просто забирали за найменшу провину. Не пам’ятають того на півдні хіба що ті, хто не хоче пам’ятати. До нас переселяли росіян, нас русячили, як могли, однак південь не здався.

Але ж ви нічого не робили, - аргументували мені.

А що ми мали робити? В нас степ. Якщо тачанки нема, то сиди дома. І в Другу Світову в нас з’являлись окремі республіки в три села. Однак, вони не довго тримались. Якщо партизани забагато собі дозволяли, їх просто знищували. В нас не сховаєшся в криївку, окопатись просто ніде. Так що тільки швидкі мобільні групи можуть диктувати погоду на півдні. Однак, не забувайте, що південь завжди лишався ласим шматком для Росії. Там концентрувався чорноморський флот і суднобудівні підприємства, як в Миколаєві чи порт в Одесі. Тому вільнодумство в нас присікалось в зародку. Але народ все одно пам’ятає.

Розмова була складна. Однак, після всього мене прозвали Сарматом. Мій вільний, непостійний характер в купі з бажанням досягти своєї мети (знати б якої цього разу), все це уявлялось стійким та наполегливим волинянам. Я був однозначним чужаком, але цей чужак дружив з їх односельцем, воював проти спільного ворога. Мудрий дід в кінці розмови всіх нас помирив. Він сказав, що ворог Росії - нам друг, і з ним не сперечались. Дід не просто пам’ятав УПА, він, страшно сказати, в ній воював. І раз старійшина визнав в прийшлому Сарматі свого, то громада не сперечалась. Дід на свої роки мав навдивовижу ясний розум. А ще дід вирішив мене одружити. Сказав, що він в мої роки вже тричі був батьком, а я ще жодного разу. І тут таке почалось….

6

Сармат

Мене в добровільно-примусовому порядку почали волочити на різні народні гуляння, в бари, дискотеки. Це була погана ідея, але Андрій мене відпускав з легким серцем, коли за мною приходила гучна компанія. Андрію було легше, він як одружений чоловік лишався в колі сім’ї з дружиною та маленькою дитиною. А мені…

Ви хоч уявляєте, як мені, людині, що пам’ятала залпи артилерії, було слухати гул гучної музики, бачити веселі обличчя молодих людей, що розважались, пили всяку всячину. Мене повсюди супроводжували підлітки, як часто таке буває. Уроки вони, звісно, не зробили, однак вже тусувались та уявляли себе надто дорослими. Пили вони, мов верблюди, відрами. А потім, напившись до напівпритомного стану, починали щось доводити одне одному. Я їх частенько розбороняв.