Слава ЗСУ!

103] Щойно додому повернешся в мури Зелеї священні».

104] Так говорила Афіна і впевнила розум безумця.

105] Зняв із плеча свого лук він, гладенько обтесаний з рогу

106] Дикої сарни швидкої, що сам, затаївшись в засаді,

107] В груди стрілою поцілив її, коли мала стрибнути

108] З бескиду й тут же замертво навзнак на скелю упала.

109] Роги над лобом у неї долонь на шістнадцять здіймались.

110] їх, обробивши ретельно, з'єднав роготокар майстерний,

111] Вилощив лук і на край приладнав золотеє окільце.

112] Лук спорядив і, об землю обперши, його натягнув він,

113] Товариші ж хоробрі щитами його заступили,

114] Щоб не наскочили часом Арея синове, ахеї,

115] Перш ніж впаде Менелай войовничий, Атрея нащадок.

116] З сагайдака він, віко ізнявши, невживану вийняв

117] З нього крилату стрілу - скорбот провинницю чорних,

118] Швидко наклав ту гірку він стрілу на лук з тятивою,

119] Давши обіт Аполлону Лікійському, славному луком,

120] Щедру йому принести гекатомбу з ягнят первородних,

121] Щойно додому він вернеться в мури Зелеї священні;

122] Взявши стрілу й молотком її вправивши в жилу волову,

123] Він до грудей тятиву притулив, а залізко до лука.

124] Тільки-но дугоподібний він лук натягнув свій великий,

125] Лук задзвенів, тятива загула, і стріла гостродзьоба

126] Враз полетіла, жадаючи вцілити в натовп ворожий.

127] Та не забули блаженні боги, Менелаю, про тебе,

128] Й перша з них - Зевсова донька Афіна, що здобич дарує.

129] Стала вона біля тебе й стрілу відхилила колючу,

130] Легко від тіла її відігнала, немовби та мати

131] Муху зганяє з дитини, повитої сном найсолодшим.

132] Вістря її скерувала в те місце, де череса злотні

133] Пряжки, на панцир зайшовши, подвійну броню утворили.

134] В міцно пов'язаний черес гіркеє утрапило вістря,

135] Наскрізь пробила стріла майстерно оздоблений пояс

136] І пройняла вона й панцир, оздобами пишними вкритий,

137] Навіть пов'язку, що тіло йому від списів захищала

138] Захистом певним, - навіть її вона теж пронизала,

139] Тіло героєві ледь зачепивши, по шкірі дряпнула,

140] Й цівкою чорно-багряною кров з тої рани побігла.

141] Як меонійські жінки чи карійські слонову фарбують

142] Пурпуром кість, щоб наличники нею оздобити кінські,

143] І бережуть її дома - й багато комонників хтіло б

144] Мати її, але жде на державців оздоба коштовна:

145] Разом і коням краса, і візничому слава і шана, -

146] Так і тобі, Менелаю, збагрились пурпурною кров'ю

147] Стегна й гомілки стрункі, аж до кісточок, що над ступнею.

148] З жаху тоді затремтів державець мужів Агамемнон,

149] Чорну побачивши кров, що з рани відкритої бігла.

150] З жаху тремтів весь тоді й Менелай, Ареєві любий.

151] Та як побачив зазублини й зав'язь стріли він над тілом,

152] Знову йому до грудей вернулася духа бадьорість.

153] Важко зітхнувши, - навколо й усе товариство зітхало, -

154] Взяв Менелая за руку й сказав володар Агамемнон:

155] «Брате мій любий! Тобі на загибель ту склав я угоду,

156] Проти троян одного з ахеїв поставивши битись!

157] Ось тебе ранено - клятву священну зламали трояни!

158] Але ні клятвенна кров баранів не буває даремна,

159] Ні узливання, ні потиск правиць, що ми ними клялися.

160] Як не віддасть їм тепер олімпієць, то все ж неодмінно,

161] Хоч і пізніш, а віддасть, а ті вже заплатять за зраду

162] І головами своїми, й жінками, і рідними дітьми.

163] Добре-бо знаю це все і розумом я, і душею.

164] День той настане колись - Іліон загине священний.

165] З ним же загине Пріам і весь люд списоборця Пріама.

166] Зевс, що в ефірі живе, з висоти свого трону, Кроніон,

167] Темною сам потрясе тоді з неба егідою, в гніві

168] За віроломство й обман. І збудеться все неодмінно.

169] Але страшна мені буде скорбота й печаль, Менелаю,

170] Якщо тепер ти умреш, досягнувши кінця свого віку,

171] Вкритий ганьбою до Аргоса спраглого я повернуся.

172] Згадувать зразу ж почнуть ахеї тоді про вітчизну.

173] На похвальбу і Пріамові, й іншим троянам покинем

174] Ми аргів'янку Єлену. Твої зотліватимуть кості

175] В полі під Троєю, справа ж нескінчена так і лишиться.

176] Скаже тоді не один із троян гордовито зухвалих,

177] Ставши ногою, славетний Атріде, на пагорб твій гробний:

178] «О, коли б так і завжди свій гнів виявляв Агамемнон,