Слава ЗСУ!

Як я не намагався віднайти хоч якісь теплі речі, нічого крім раніше виявлено рядна я так і не знайшов. Я акуратно протягнув його позаду тулуба і обгорнувся, зімкнувши краї спереду. Для збереження тепла треба було закрити люк, але я спочатку вагався, побоюючись, що не зможу його потім відчинити. Кінець кінцем я все ж зважився на це, за умов, що буде залишений невеликий отвір завширшки з долоню. Також я згадав про гвинтівку, яка залишалася лежати на лівому боці танку, проте помістити її в кабіну механіка-водія було неможливим.

Нарешті закінчивши вовтузитись я відкинувся назад і мене поглинула тиша, яка давила з усіх боків темрявою, запахами, броньованою товщею танку, заболоченими луками... Як ніколи я відчував свою самотність, але чи не вперше вона не була пов’язана з жалістю до себе. Я був один в цілому світі, та на якусь коротку мить я усвідомив себе його часткою; частиною всього сущого. Це було настільки незвичним відчуттям, що я відчув надзвичайну легкість свого тіла. Однак, короткий момент несподіваної ейфорії швидко зник і як я не намагався повернути той стан дивної свідомості, мені цього досягнути так і не вдалось.

І все ж, з огляду на обставини пережитого дня, в моїй голові вирував калейдоскоп подій. Перед очима зринали безкінечні пагорби і червонуваті пласти кар’єру, м’язи ніг інстинктивно скорочувались, а в роті відчувався присмак місцевого ґрунту. Поступово в мені почала викристалізовуватись якась метафізична концепція завідомої визначеності та зумовленості мого існування. «Що це, - думав я, - якщо не доля? Ще зовсім недавно я брів без будь-яких сподівань і надій знайти хоч якийсь затишок на цю ніч, аж ось, я сиджу закутаний брудним рядном в старому танку! Яка була імовірність натрапити на нього ось так навмання серед цих луків? Хіба це не диво? Хіба таке взагалі можна було прорахувати і передбачити ще зранку?».

Я згадав, що вперше побачив обриси танків ще коли тільки прийшов на ці луки. Однак, перебуваючи у неймовірному розпачі після невдалої подорожі до лісу, я навряд би здогадався шукати їх в напівтемряві і якби цей танк не виріс у мене прямо на шляху, хто його знає, як би я провів цю ніч.

Думки ще довго плутались в моїй голові, заколихуючи виснажене тіло солодкою дрімотою, в яку я поринув не озираючись…

20

Перш ніж я прокинувся, я відчув дикий холод, що встиг проникнути в найглибші закутки мого тіла. Я розплющив очі і відчув холод також очами. Навколо було темно, а пам’ять дуже швидко відтворила події, що передували моєму пробудженню. Усвідомлення свого положення було настільки швидким, що я навіть засумнівався в тому, що я спав, а недавні приємні відчуття були незрозумілими своєю недоречністю. Та лише коли я спробував розігнути коліна і трішки випрямитись, я зрозумів, наскільки сильно заклякло моє тіло. Холод скував мої м’язи і кожен рух давався дуже болісно. Стопи ніг майже не відчувались і коли я спробував їх розворушити, пальці правої ноги звело різкою болючою судомою, яка швидко перекинулась на м’язи гомілки, а потім навіть і стегна. Я рефлекторно вигнувся в ліву сторону, наскільки це мені дозволяли внутрішні габарити місця механіка-водія, проте нічого вдіяти не міг. Більше того, передсудомний стан я відчув також в пальцях лівої ноги і поспішив їх розслабити.

Деякий час я лише терпів напади різкого болю у м’язах, що затлумили відчуття холоду.

Та поступово я почав опановувати себе, так-сяк відновлювати керування своїм тілом і нагнувши голову, просунувся до люку. На мить мигнула і зникла думка про те, що люк може не відкритися і ніскільки було б страшним залишитися в цьому броньованому капкані без сподівань на допомогу. Зверху було темно і залишений отвір довелось намацувати рукою. Після невеликого зусилля люк слухняно заковзав ліворуч і незграбно ухопившись за його холодні краї задерев’янілими руками я почав вилазити назовні.