Слава ЗСУ!

Навколо була глупа ніч. Призвичаївшись до темряви я ледь зміг побачити обриси дерев. Ліворуч на значному віддаленні, небо добре підсвічувалось з землі і я зрозумів, що там знаходиться місто. Окремо на цьому тлі виділялися заводські труби і було дивно, що я не помітив їх обриси за світла.

Та все це я відмітив про себе, як між іншим. Я відчував неймовірний холод, який мабуть довго проникав в моє тіло перш ніж я прокинувся і я тепер не знав куди від нього подітися. Скоцюрблений, на напівзігнутих ногах я скочив з танку на землю, відчувши якийсь далекий щем в гомілковостопних суглобах, і з невеликим підстрибом та з махами рук в плечах почав хаотичні рухи навколо танка. І хоча такі «танці» все ж були більше від неусвідомленого, вони дозволили поступово розім’яти занімілі м’язи та дали можливість трішки зігрітися, хоча останнє здавалося взагалі неможливим в тій ситуації.

Я не мав жодних шансів віднайти тепло і не міг вигадати нічого більш дієвого для запобігання переохолодженню. Звісно, морозу ще не було і температура повітря вночі була вище нуля, хоч може й не набагато. Проте усвідомлення цього ніяк не рятувало мене від холоду, який я відчував всім тілом на рівні різкого фізичного болю, а усвідомлення безвиході в ситуації, що склалась, лише посилювало це відчуття.

Після тривалої розминки, коли крім холоду я став відчувати ще й якусь кволість в суглобах та запаморочення в голові, - я знову кутався в брудне рядно на кріслі механіка-водія. Та по короткому часі, що дозволяв ледь поринути в напівсон, я був змушений знову вилазити з танка і віддаватись на поталу відчаю і нестримного руху приреченого на холод.

А ще все це затягувало мене в якийсь шал безумства і я вже не тямив себе, не віддавав звіт своїм діям і нісся в дикому пориві первісного почуття. Єдина свідома думка, яка ще хоч якось з’являлась у задурманеному мозку, була думка про ранок.

Але, здавалось, минуло дуже багато часу, перш ніж він настав…

Я сидів навприсядки кутаючись в рядно. Переді мною зяяв відкритий люк механіка-водія. Саме в цей момент я став усвідомлювати, що бачу люк відкритим. Я знаходився на передній частині танка, але обернений був назад; гармата знаходилась ліворуч від мене.

Я неспішно підвівся на ноги. Все тіло млоїло від втоми; відчуття було таке, ніби мене всю ніч лупцювали. Розвернувшись в протилежний бік я побачив у небі на горизонті червонуваті смуги світанкової зорі. «Ранок», - видихнув-промовив сам до себе, як приречений Хома Брут. Надворі все ще було дуже холодно, але це відчуття дещо притупилось поступившись знемозі і заціпенінню.

Роздивляючись довкола, на фоні дерев я побачив постать людини. Було ще досить темно, щоб розгледіти її більш детально, та я був впевнений, що це не обман зору. Чомусь мені здалось, що це був безхатченко, якого я бачив першого дня, але тепер він не викликав в мені ні страху ні огиди. Людська фігура знаходилась на віддалі не менше п’ятдесяти метрів у напрямку болота. Коли я лише її побачив, вона ніби давала мені якийсь знак, високо піднявши праву руку. Та коли я став спостерігати за нею, намагаючись як слід роздивитись, піднятої руки вже не було.

Сонце піднімалося дуже повільно і я ніяк не міг роздивитися до пуття, що ж відбувається. Постать невідомого знаходилась нерухомо на одному й тому ж місці, та коли я дужче напружував зір, мені здавалось, що вона ледь розгойдується. Я підніс догори праву руку і помахав незнайомцю, однак той ніяк не відреагував на мій жест. Така поведінка здалась мені не дуже доброзичливою і розвернувшись назад я скинув додолу ряднину і підняв знизу свою гвинтівку, яка всю ніч пролежала під відкритим небом та, здавалось, всотавши в себе нічну холоднечу та вологість болота, стала набагато важчою. Утримуючи зброю перед собою я знову розвернувся до примарного незнайомця, але скільки не вдивлявся, так і не зміг його віднайти в тому місці, де щойно бачив.