Слава ЗСУ!

• Так-так, дійсно дивно. І ім’я і по-батькові… Але щодо вас. Ви, Сергію, відразу видно, людина нетутешня і мабуть, дозвольте припустити, вже стикнулися з нашою реальністю.

Я поглянув на нього, намагаючись зрозуміти, що са́ме він має на увазі, та що йому можна розповісти, а від чого варто утриматись. Але він, мабуть і не очікував скорої відповіді, бо лише якось невесело посміхнувся у вуса не звертаючи до мене погляду.

• Ви не переживайте, я все знаю.

• Тобто? – здивувався я. «Що година, то й новий клопіт», - подумалось.

• Зачекайте, я не те мав на увазі. Звісно, я взагалі нічого про вас не знаю і навіть не збираюсь ні про що розпитувати. То ваша особиста справа. Та я, Сергію, давно тут мешкаю, багато чого довелось побачити, пережити... Все знаю. Я хотів сказати, що просто так, тут ніхто не вештається. Тут все більше, переховуються…

Він несподівано зупинився, якось оцінююче мене оглянув, затримавшись на стволі гвинтівки, що виднілась за правим плечем, на якусь мить примружив очі, а потім довірливо додав:

• Я вам більше скажу. Вам дуже пощастило, що я вас тут зустрів.

Зі слів Сергія Леонідовича я зрозумів, що покинуті квартали Індастріза не найкраще місце для прогулянок. Як правило тут орудують різні злочинні угруповання, які використовують пусті приміщення для переховування краденого, зберігання зброї та наркотиків тощо. Також ця територія ідеальне місце для тих, хто ховається від закону, представники якого, за замовчуванням, тут майже не з’являються. Виключення становлять хіба окремі каральні акції «спеців», які, щоправда, більше стосуються втікачів з «Алмазу» та, імовірно, заздалегідь узгоджуються з ватажками кримінальників.

В цілому, між одними та іншими існують певні негласні домовленості щодо розподілу сфер впливу і це місце безсумнівно належить кримінальним структурам, які в повній мірі запроваджують тут свої «закони» та по своєму розбираються з тими, хто їх порушує. Саме тому тут не прийнято панькатись з випадковими подорожніми.

Піп мешкав в підвалі однієї з покинутих будівель. При цьому, за його словами, на восьмому поверсі цього будинку знаходилась його колишня квартира, яку він був змушений залишити через відключення комунікацій. Натомість його кімнатка в підвалі освітлювалась електричною лампочкою, що звисала на абияк прикріплених до стелі дротах, а обігрів здійснювався за допомогою саморобної печі-буржуйки виготовленої з вертикально встановленого газового балону. Відвід диму здійснювався через закріплену в стіні трубу, проте в приміщенні відчувався запах горілої гуми.

Господар запросив до імпровізованого столу, запропонувавши єдиний стілець, що більше нагадував дерев’яний ящик, а сам заходився порпатися серед убогого кухонного начиння, щільно розміщеного прямо долі біля пічки. Я побачив дві маленькі алюмінієві каструлі з погнутими і забрудненими зовні стінками, покриту щільним шаром чорного нагару сковорідку, такий же запечений в кіптяві великий емальований кухоль, та кілька щербатих фаянсових тарілок. Картину повної антисанітарії доповнювали Жулька з Вітаміном, які крутилися поруч винюхуючи все довкола та вочевидь очікуючи на свою порцію їжі.

Мене млоїло неприємне відчуття сорому: сорому за господаря і весь цей безлад та убогість, в яких він проживає і з якими змушений приймати гостя, а також сором за себе через свій мовчазний о́суд і намагання його приховати. Сергій Леонідович видавався простим і доброзичливим чолов’ягою, який, певне, давно звик до цих умов і не помічав жалюгідність свого існування. Натомість я зі своєю штучною посмішкою і вдаваним задоволенням, яке б мало переконувати, що мене неабияк все влаштовує, був нещирим по відношенню до нього і усвідомлення цього мене гнітило.