Слава ЗСУ!

З цим я пройшов вузьку доріжу до майданчика для стоянки автомобілів і…

…і волосся від лоба й до темені враз настовбурчилось в пружний дріт, викликавши фізичний біль шкіри голови, та похололо біля самих коренів. Натомість обличчя навпаки стало нестерпно гарячим за одну мить. Серце боляче гупало в грудях, забиваючи подих та вдаряючись десь в горлі так, ніби зненацька стало завеликим для своєї тісної оболонки і намірилось за будь-що вискочити з неї. Від цього калатання в мене запаморочилось в голові. Проте в ту мить я менш за все переймався фізіологічними реакціями свого тіла, на подію, яка їх викликала.

А суть побаченого полягала в тому, що на місці мого автомобіля стояв лише понівечений кузов. Колеса, дверцята, кришки капоту і багажника, переднє та заднє скло, освітлювальні прилади, салон з кріслами, двигун… все зникло!

Я стояв як вкопаний, не маючи можливості збагнути те, що побачив. На очі навернулись пекучі сльози. Найперші (гіркі) думки, що хвилею накотили і вдарили в мозок спопеляючи його гнівом і одночасно жалістю до себе, були про те, що в мене більше немає мого автомобіля, на вівтар здобуття якого я поклав стільки своїх життєвих сил, що це іноді навіть суперечило здоровому глузду; бо ж я не лише намагався максимально слідувати вимогам повсякчасного створення успішного образу, але й на шкоду іншим, можливо більш важливим інтересам, по дитячому потурав реалізації давньої мрії.

Навздогін цьому подумки полетіли докори самому собі: якого біса я взагалі тут зупинився? І найгірше, що я не мав захисту проти цих звинувачень. Потужне гупання серця стало відчуватися вже й в голові, а в горлі з’явився гіркий неприємний присмак. Майнула думка, що так можна і померти.

А ще мої прокльони були спрямовані на Індастріз, на моє керівництво, на нове призначення…

Марно! Все марно.

Друга думка (загрозлива) спалахнула як виклик: я залишаюсь в Індастрізі і в не найкращому його місці. М’яко кажучи. В мене більше немає документів і в мене обмаль готівки. При цьому я навіть не знаю, куди мені йти і як зустріти ніч, що насувається. До всього ж, я голодний і мені холодно.

А ще тут діється казна-що і мені в прямому сенсі може загрожувати небезпека.

Отже, я втратив все. Я заблукав і мені немає у кого просити допомоги.

Рештки автомобіля більше не представляли для мене нічого вартісного. Я кілька разів обійшов кузов, позаглядав всередину салону, в моторний відсік. На землі валялись рештки якихось пластмасових деталей, елементи кріплення, клапті тканини, фіскальні чеки АЗС тощо. Побічно дивувало з якою швидкістю новий автомобіль перетворено на шматок брухту. Мені не було залишено абсолютно нічого, що б я міг забрати з собою.

В цей час над містом почали збиратись перші сутінки. Я спробував опанувати себе, але в мене так нічого й не вийшло. Єдине, що мені здалось доречним, це забратися геть з цього місця, ану ж бо ті, хто вчинив такий вандалізм над моєю власністю, ще повернуться? До того ж, як не крути, стояння на місці не вирішує проблеми. Треба діяти, треба рухатись. І мабуть найвірнішим напрямком руху буде подальше просування вздовж центральної вулиці, в розпочатому раніше напрямку, адже позаду, на відрізку, який я проїхав, була лише промислова пустка.

Я попрямував звивистою під’їзною доріжкою до головної вулиці. І вузький проїзд, і зарослі обабіч, - все видавалося якимсь хижим. Здавалось, що попереду на мене вже чекають для остаточної розправи і я несміливо виглядав вперед, щоб побачити свій шлях, який нескінченно завертав ліворуч і тим відкривався поступово. Також я обертався і назад, туди, де тепер, коли я залишив майданчик для автомобілів, картина була аналогічною і я також не бачив, що там, за поворотом.