Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > ІНДАСТРІЗ

• Тепер з нею все гаразд. Звісно, якщо з патроном осічки не буде, дуже він в тебе старий. В мене були колись такі, та не залишилось, а то дав би.

• Дякую, - видавив я з себе, відчуваючи вагу гвинтівки, яка ніби збільшилась, та легку масність її поверхні.

• Їсти будеш?

• Так. Мабуть.

Я продовжував сидіти з гвинтівкою в руках, а піп, як ні в чому не бувало, повернувся до пічки.

Все здавалось не зовсім реальним і відбувалось наче уві сні. Я одночасно відчував і легкість і спустошення; був відпочилим і в той же час кволим. До всього, я не розумів, що зі мною сталося і як сидячи за столом я опинився в ліжку.

• А я довго… спав?

• Та добу майже. Я навіть злякався, коли ти стовбула полетів. В тебе гарячка була. Кричав щось, матюкався, від когось тікав, когось благав не чіпати. А ще дихав важко. Я боявся, що в тебе запалення легень, та ніби нічого, все минулося. Вважай за одну ніч тебе перетрусило.

• Я вибачаюсь, - почав я, відчуваючи себе вкрай незручно, та все більше переймаючись повагою до цієї людини.

• Ет, - махнув він рукою, - скажеш таке.

Підкинувши у вогонь шматок гуми Сергій Леонідович поставив переді мною на стіл тарілку і насипав в неї з каструлі пшоняної каші з яйцями і тушонкою. Каша була нещодавно приготованою і я лише тоді зрозумів, що й справді почуваюсь голодним.

25

За той час, що я знаходився у попа, відбулось багато подій. Насамперед, я нарешті відпочив: від’ївся, відіспався та набрався сил. В тілі все ще відчувалась остаточна слабкість, та хвороба чудесним чином відійшла.

Крім того, Сергій Леонідович виявився чи не найбільшим довгожителем цих нетрів і радо поділився зі мною тим, що відбувається в неконтрольованій владою частині Індастрізу і як слід себе вести, щоб не потрапити в халепу. Він почистив гвинтівку і навчив мене основним правилам поводження з нею.

Насамкінець, в той вечір, коли я залишився у сховку свого рятівника, на землю впали перші морози і згадуючи свою попередню ніч на луках мене одночасно і проймав жах того, що могло на мене чекати, і вдячність Богу, що я це уникнув в такий несподіваний спосіб.

Я зміцнів і був повний готовності рухатися далі. Попри надану мені гостинність я волів не затримуватись ані на мить. Та тим часом насувалась друга ніч і Сергій Леонідович беззаперечно залишив мене на ночівлю, обіцяючи вранці вказати безпечний шлях за місто. І я погодився, бо, зрештою, міг покладатися лише на нього.

Ніч видалась дурною: я майже до самого ранку не міг заснути, а коли зрештою відключився побачив задимлену камеру відділку міліції і вічно втомлені очі «№1 Олександра Івановича» навпроти. Він поглядав то на мене, то на папери перед ним, які з кількох аркушів виросли в здоровенні стоси.

Несподівано позаду мене відчинились двері камери і на порозі з’явився усміхнений «№2 Скирда» із затканими рукавами сорочки та закривавленими до ліктів волохатими руками-лапищами.

• Што, сопли? - звернувся до нього №1.

• Осінь… - відповів Скирда розпливаючись у посмішці.

Зрештою він звертає увагу на мене і простягаючи вперед свої руки, з пальців яких на підлогу капотить кров, направляється до мене. Я боюсь, але боюсь не самого Скирди, чи його дій по відношенню до мене, а боюсь цієї крові, якою він хоче мене забруднити. Я зіскакую з прикрученої до підлоги табуретки, але мої зап’ястки прикріплені до неї наручниками і я не в силах ні тікати ні боронитись.

Попередня
-= 113 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!