Слава ЗСУ!

А розчепірені долоні вже поруч. Ще мить, - і я їх відчую на своїх плечах. Я в останню мить смикаю руки і ось кріплення табуретки не витримує і вона відривається двома ніжками від чого я втрачаю рівновагу і падаю на підлогу…

…Але водночас я виявляю, що сиджу на лежанці в комірчині Сергія Леонідовича, який уважно спостерігає за моїм пробудженням на віддалі близько півтора метри.

• Все добре, - промовив він. – Все буде добре.

26

Минуло більше години з того часу, коли я попрощався з Сергієм Леонідовичем і попрямував вказаним ним шляхом. Це була цілком придатна лісова стежина, яка певний час здавалась безпечною і одноманітною. Серце наповнилось щемом очікуваного повернення додому, попри те, що я вже не мав колишньої кімнати в гуртожитку, як, напевно, і роботи. Але були друзі і знайомі; були місця куди я міг піти і де мені б, як я гадаю, були раді.

Крім того, я вже давно не відвідував батьків і пообіцяв собі перш за все, якщо виберусь, надолужити саме цю прогалину…

Але ось в душі з’явилося якесь тривожне відчуття, одне з тих, яке нічим не можеш пояснити, але яке буквально сковує свідомість своєю настирністю та невиразністю. Я зупинився прислухаючись. Над головою шелестіло кленове віття, що за одну ніч змінило забарвлення на червоне, та десь здалеку було чути шум міста. Навкруги нічого не передвіщало якоїсь небезпеки.

«І все ж, - подумав я, - цьому має бути якась причина».

Ніби на підтвердження моєї думки десь зовсім поблизу тишу прорізав короткий дівочий окрик. Я завмер і про всяк випадок зняв з плеча гвинтівку. Нашорошився. За хвилину крик повторився і знову так само різко стихнув. На цей раз, як мені здалося, я визначив, що він доноситься праворуч від стежки, якою я рухався. Та мені все ще не було зрозуміло, що саме він означав: був це звернений до когось поклик, чи свідчення, що його власниця потрапила в біду.

«Можливо, - думав я, - це взагалі якийсь жарт, чи гра». Я зрозумів, що вже вплутав свої думки в аналіз почутого, а тому спробував швидко викинути все з голови, оскільки менш за все хотів нажити собі нових неприємностей. «Як би там не було, - вирішив я, - це не мої справи. Індастріз хронічно хворий і я нічим не можу йому зарадити. Найкраще, що я можу зробити в цій ситуації, - це якнайшвидше його залишити».

Виправдовуючись, я став згадувати все, що мені довелось пережити за весь час подорожі, переконуючи себе в тому, що фактично, втратив все, що мав, і що сам не раз міг тут загинути. До того ж, тепер я нарешті мав певний шлях попереду і вже за кілька годин міг опинитися в тому, нормальному світі. І я попрямував далі, пришвидшуючи крок і з усіх сил сподіваючись не почути більше нічого такого, що могло б збентежити мою зачерствілу душу.

Та як і буває в подібних випадках, стається саме те, чого найбільше хочеш уникнути: жіночий крик повторився і тепер я чітко почув «нєеее». Тепер я розумів, що якась дівчина дійсно потребує негайної допомоги і що небезпека, в яку вона потрапила, виходить з чиїхось зловмисних дій.

«Сволота! – Розпалювався я, розуміючи, що розміреність мого внутрішнього спокою остаточно зруйновано. – Що робити? І до речі, скільки їх там? Ні, ну от навіщо все це мені потрібно? Що я взагалі можу вдіяти? Я ж не Рембо якийсь. Покидьки…».

• Та ти держиш її? – вперше почувся чоловічий голос.

Попереду з’явилося ледь помітне відгалуження праворуч від основної стежки і перш ніж давати своєму розуму можливість прийняти якесь рішення я пірнув в нього, низько нахиляючись під гілками дерев та просуваючись в напрямку голосів майже напівприсядки.