Слава ЗСУ!

Але я був живий.

Тому я з легкістю сприймав свої втрати, які на цьому тлі здавались такими несуттєвими. І я був впевнений, що ніколи про це не пожалкую…

***

Тіло Скирди легко осунулось вбік і вперед, відкривши погляду вихідний отвір в районі хребта. Краплями крові була забризкана радіаторна решітка «Ниви» за якою, імовірно, був зупинений лет кулі. Ключ запалення на зв’язці з іншими ключами, свистком та овальним офіцерським жетоном знаходився в замку. Стартер з першого разу запустив двигун, що ніби недоречним татаканням заповнив тишу. Посеред лісової тиші це було і якимсь святотатством і, водночас, заключним акордом мого протверезіння. Я згадав, про напарника Скирди, який десь зник, зрозумів, що час працює не на мою користь, а звук працюючого двигуна може привернути зайву увагу. Газонувши акселератором, ніби випробовуючи двигун, я ввімкнув задню передачу і зробивши розворот, попрямував єдиною лісовою дорогою геть. За кількасот метрів я під’їхав до Т-подібного перехрестя з такою ж лісовою дорогою і, побачивши свіжі сліди Ниви праворуч, з боку міста, повернув ліворуч.

Дорога йшла паралельно стежині, якою я мав вийти з міста і за словами попа закінчувалась десь поблизу зупинки «Ручеек-1», яку я проїжджав першого дня. Як символічно! Вперше за кілька днів я був впевнений в тому, що роблю, а кінцева мета здавалась майже досягнутою.

Місцями автомобіль кидало в глибокі колії з яких годі було вибратись; місцями в днищі відчувалися удари та скрегіт. Чимдалі, - густішим ставав пар з пробитого радіатора, який застилав лобове скло іноді до нульової видимості. Але я продовжував рух, відмічаючи про себе неквапливе переміщення механічних коліщат під стрілкою спідометра, що не дивлячись ні на що відмотували шлях в обраному напрямку.

В напрямку до моєї свободи.

22.12.2016 – 19.12.2020