Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > ІНДАСТРІЗ

Але була паніка: я розумів, що попав в небезпеку, усвідомлював складність, чи скоріше неможливість втечі в цій ситуації, а мій мозок судомно намагався вирішити питання: що робити? Працювали інстинкти і єдине, що я зробив, - свідомо, чи не усвідомлено, - я залишився нерухомо лежати як і лежав, та відчувати спиною як важко ворушаться легені жінки, що лежала на мені. А той, хто стріляв, був поруч. І я був впевнений, що він захоче перевірити, чи влучив у свою ціль, або подивитися, куди саме влучив. Навряд чи в його плани входило залишення свідків. Я боявся, що незнайомець може підійти і вистрілити жінці в голову, як зробив той інший, біля вогнища, а це майже неминуче означатиме і мою смерть, бо закинута голова жінки продовжувала лежати в улоговині між моїми головою та лівим плечем і стрілець міг би попасти в мене навіть випадково. До того ж, призначена для жінки куля може прошити відразу нас обох. І все це – лише за умови, що я залишатимусь непоміченим!

Невідомий мабуть не бачив мене на стежці і це єдина моя зачіпка…

Носок черевика злегка буцнув мене по лівій нозі в районі коліна, а потім темряву розрізав спалах світла імовірно від ліхтарика. Я продовжував лежати вткнувшись обличчям в землю. Я завмер і час навколо мене також завмер. Спалахи ліхтарика плигали навколо, а я так глибоко затамував подих, що навіть, здавалось, взагалі втратив потребу в диханні.

Жінка продовжувала лежати в мене на спині і на відміну від мене її тіло рухалось; рухалась грудна клітина, до того ж досить неритмічно.

Світло ліхтарика, помандрувавши мені за спину, знову повернулось до голови і я знову заплющився.

Я не знаю, скільки пройшло часу, але несподівано світло зникло і незнайомець неспішно пішов в напрямку вогнища, звідки мій поступово відновлений слух став знову вирізняти голоси людей в одностроях. А за мить я почув і його голос:

• Ша́баш, всі по коням.

Далі голоси від вогнища:

• Правє́рілі аружиє. Нічого не оставляєм. Стельмощук, доложи на базу.

• Молчанов адін, молчанов адін, ето молчанов два. Видвіга́ємся на базу, прійом.

• Виходьте на дорогу і ждіть мене там. Єгоров, командуй, - це знову голос незнайомця, але вже далі від мене.

• Єсть. Атдєлє́ніє, в колону па аднаму́.

• Якого хє́ра?!!

• Стєльмощук…

Я все добре чув, але голову не полишали думки: він мене бачив, це точно. Він не міг мене не бачити! А втім, ніяк не відреагував, - чому? Може подумав, що я мертвий? Але ж, якщо він цілив в неї, а потім випадково побачив ще одне тіло, невже ж в нього не виникло ніяких підозр? До того ж, жінка ще жива, а він її залишив і не зробив контрольний постріл…

Я швидко вивільнився з-під жінки, сів навколішки і взяв її голову в долоні. Її шия не тримала голови, а шкіра здалась холодною. Лише зараз я зрозумів, що вже не відчуваю її тяжкого дихання. Я взагалі не відчував жодних рухів з її боку. В темряві я не міг її бачити, тому повністю поклався на дотичні відчуття, які спочатку мало про що мені говорили. Ставало не по собі. Я раптово усвідомив, що не хочу торкатися її обличчя, чомусь боявся доторкнутися очей, які в моїй уяві, дивились на мене з невимовним осудом. «Боже, що за дитинство, - подумав я, - та й ще після всього пережитого?». Утримуючи її голову знизу за потилицю я великими пальцями рук намагався намацати сонну артерію на її шиї, але жодних ознак пульсу так і не відчував. В душі повіяло холодом. Якусь мить я хотів навпомацки знайти рану на її тілі (я був певен, що куля попала саме в груди), проте відразу передумав. Знову страх. Чомусь досліджувати тілесні ушкодження у темряві та на дотик було не лише складним і незвичним, але й страшнуватим. Якимсь шостим чуттям я усвідомив, що жінка мертва. Мені стало моторошно, а темрява навкруги лише додавала страху.

Попередня
-= 16 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!