Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > ІНДАСТРІЗ

Я, продовжуючи роздивлятись незнайомця зблизька, мовчки прийняв торбинку з його рук. Щоб хоч якось зав’язати своє перше знайомство в Індастрізі, я наважився запитати його про те, що тут відбувається. Але він мене випередив, лагідно і одночасно зверхньо промовивши:

• Та не бі́йся ти так, вони вже пої́хали і до утра́ їх точно тут не буде.

• Хто, «вони»? - запитав я.

• Поня́тно хто. Спєци́. А ти давно тут ша́ришся?

• Та ні, я сьогодні приїхав.

• А, рє́крут? А якого ж ти, бляха-муха, тут забув?

• Я заблукав.

Незнайомець співчутливо і з натяком докору глянув на мене.

• Документи є?

У відповідь я лише похитав головою.

• Хрєново…

Я мовчав, надіючись, що він сам продовжить розмову і усуне необхідність в поставленні принаймні деяких запитань. Та чоловік виявився не дуже балакучим. Натомість, він діловито підійшов до трупа з понівеченою головою і став нишпорити в кишенях його брюк. Там він знайшов щось на кшталт мундштука, швидко всунув його собі до рота і з натиском двічі продув. Роздивившись знахідку напроти вогню він сховав її у своїй кишені. Обшукавши вбитого, незнайомець відійшов до іншого, що палав у вогні. На відміну від мене він не погребував схопити небіжчика за ноги і як палаючий факел витягнути з вогню. В кишені штанів незнайомець знайшов якісь документи, фотокартки, складені в кілька разів аркуші паперу. Все це також перекочувало до нього за пазуху.

Я залишався стояти з куснем хліба та торбинкою відчуваючи змішані почуття своєї власної безпорадності та цинізму, яким були просякнуті дії незнайомця. А останній, ніби й не помічаючи цього, повернувся був до мене, але пройшов мені за праве плече і став нишпорити в уламках намету. Дуже швидко він віднайшов ще якусь торбинку, а також декілька бляшанок з консервованою кількою в томаті.

• Ну що́, так і будеш тут стоя́ть, чи йдеш? – врешті запитав він.

• А куди йти? – відповів запитанням я.

• Пішли. Побачим…

Не надто багатообіцяюча відповідь. Проте, що я втрачаю? Я можу отримати відповіді по дорозі з ним і, врешті, полишити його, якщо мені буде щось не до вподоби.

Ми вийшли на дорогу іншою стежкою і, перейшовши проїзну частину, попрямували по одній з бічних вулиць, яка, до того ж, ледь освітлювалась. Звертаючи увагу на стан освітлення, сам би я навряд чи звернув на цю, по всьому, другорядну дорогу. Мені навіть здалось, що незнайомець навмисно намагається завести мене в якусь пастку, проте, майже відразу, за невеликим рогом вулички я побачив вдалині світло будинків.

• Мене всі звуть Чєлєнта́н. Єслі шо́, - скажеш, шо ти зі мно́ю.

• Мене, - Сергій…

• Ах, Сєрьо́га, Сєрьо́оогааа… Ти нє стой у парооогааа…, - почав гнусавити Чєлєнтан відомий в минулому шлягер, заглядаючи мені в очі та, імовірно, намагаючись там віднайти моє якщо і не захоплення, то, принаймні, схвалення.

• Тепер по́няв, чого мене так називають? – додав він.

Я взагалі нічого «не поняв», проте вирішив промовчати і не відповідати на його запитання. Не те, щоб я був надто зарозумілий і високої думки про себе, - щось підсвідомо відштовхувало мене від цієї людини. До того ж, чим далі, його поведінка видавалась мені все більш відразною і я вирішив дистанціюватися від нього, встановивши між нами незриму межу та намагаючись дати йому зрозуміти, що не маю з ним нічого спільного. Він, здається, все відразу зрозумів і відвернувшись замовк. Потім, ніби навіть дещо ображено, додав:

Попередня
-= 20 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!