Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > ІНДАСТРІЗ

Перебуваючи у незвичній обстановці і не знаючи, що на мене чекає далі, я відчував якесь внутрішнє збудження: серце несамовито калатало у грудях, а на внутрішніх поверхнях долонь я відчував вологість та прохолоду. Я був готовий в чіткій і навіть дещо різкій формі висловити все, що я думаю про своє затримання і подумки в голові вже складав словесні конструкції своєї гнівної тиради. От тільки хто мав все це вислухати, я ще не знав і тому, очікуючи на слушний час, мовчки слідував туди, куди мене вели.

За дверима, що відчинилися, знаходився вузький прохід, не більше півтора метри завширшки, що завертав ліворуч. В кінці нього, з правої сторони, починався широкий коридор по обидві сторони якого містились масивні двері на металевих засувах. Скрізь зі стелі лилось мляве сонне світло. Про себе я встиг відмітити, що читати при такому освітленні було б важко. Ми не пішли в коридор з одноманітними дверима, а зупинились навпроти дверей, розташованих ліворуч перед його початком. Патрульний, що йшов попереду, відчинив ці двері і відступив в бік. З відчиненого приміщення, яке взагалі не освітлювалось, на мене війнуло смородом спертого повітря та сечі. Інший патрульний зняв з мене наручники та вже в черговий раз підштовхнув мене у напрямку відкритого приміщення. Ступивши за поріг я обернувся щоб почути хоч якісь пояснення чи вказівки, але двері закрились прямо перед моїм обличчям.

Якусь мить я просто стояв у пітьмі, не знаючи, як мені діяти далі.

• Ви присіда́йте, тут лавка вільна, - почув я позаду спокійний, дещо деренчливий голос вочевидь літнього чоловіка.

Я швидко повернувся на звук, але очі, не встигнувши адаптуватися до напівтемряви, не могли нічого розрізнити.

• Я прошу вибачення, але… ви обережніше там, біля дверей… Там відро… - знов все той же голос.

Кімната, в якій я знаходився, мала ширину біля двох метрів і видовжувалась в напрямку від дверей. Освітлення не було; якась мізерна частина світла потрапляла всередину через купу дірочок у формі концентричних кілець розташованих над дверима.

• Вони називають це приміщення «телевізор». Дуже дотепно, чи не так? Хоча справжній «телевізор», як розповідали, знаходився в черговій частині. По суті, це була ніша відгороджена від решти кімнати решіткою. Туди щовечора звозили волоцюг, а на ранок вирішували, що з ними робити далі. А потім все це діло прибрали по далі з очей. Щоб не смерділо, певне. От, тепер телевізор тут, але наше «кіно» ніхто більше не дивиться.

• А ви тут один? – відгукнувся я врешті.

• Один-один. Та ви зараз призвичаїтесь. Там, зліва від вас під стінкою знаходиться лава. Ось спробуйте руками.

Я витягнув руки і нагнувся намагаючись її намацати, та перш ніж хоч щось відчув руками, вдарився лівим коліном об якийсь тупий предмет. Я опустив руки нижче і нарешті дійсно знайшов під ними опору, на яку можна було присісти. На дотик вона була гладкою і прохолодною, хоча в самому приміщенні було досить тепло та навіть задушливо.

• Ну що ж, - знову почувся голос незнайомця, - будемо знайомі? Мене звуть Олександр Петрович. Коломієць моє прізвище. Колишній проектувальник «Тяжмашстрою», а нині – скромний пенсіонер.

• Мене, Сергій. Можна просто, - Сергій.

• І як, Сергію, даруйте за настирливість, вас сюди занесло?

• Навіть не знаю з чого почати, - я вже трішки почав орієнтуватись у просторі приміщення і визначив, що незнайомець знаходився біля протилежної стіни, але далі від входу.

Попередня
-= 26 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!