Слава ЗСУ!

• Вибачте, - заперечив я, - але ж яке відношення до «Алмазу» чи до того ж «Тяжмашстрою» має моя компанія? Вона, звісно, не така потужна, але ж, принаймні, не має жодного відношення до цих підприємств?

• Мені про це нічого невідомо. Але ж я й не кажу, що «Алмазу» належить все без виключення місто. Металургійні підприємства? Так. Гірнича промисловість. Фармацевтика. Соціальна сфера.

Але бачите, те, що не́ належить «Алмазу», волею-не-волею змушене жити за загальними правилами, які встановлюються в нашому місті «Алмазом», як єдиним інвестором і власником переважної більшості всього, що тут є. Ось, взяти хоча б цей райвідділок. Тут не «специ́», не відомчі головорізи «Алмазу», а звичайні міліціонери. Вони формально все ще підпорядковуються столичному міністерству. Але якщо з «Алмазу» прийде вказівка, рознести чиюсь торгову точку, когось запроторити до місцевої буцегарні, або зробити так, щоб решту життя непокірний харчувався через трубку, Сергій Миколайович, до речі, - ваш тезка, це начальник цієї міліції, - так от, Сергій Миколайович і оком не змигне, все зробить так, як наказано. А за це він має бездоганні показники в розкритті та профілактиці злочинів, ну і, як ви розумієте, особисті бонуси за відданість…

Я мовчав. Все видавалось якимсь нереальним: розповідь Олександра Петровича, видиво розстрілу людей, трупи на смітнику…

«Так не буває! Так не буває тому, що так не може бути! Нісенітниця якась!»

Темрява та ірраціональність всього почутого і пережитого знову збудили недавні сумніви: «Чи я, бува, не захворів? Я, взагалі, при своєму розумі? Все це, - все, що зі мною відбувається, це, взагалі, реальна дійсність чи це моя власна ілюзія викривлена якимось психічним захворюванням?»

Ні. Я не знав відповіді на безліч запитань, але не на це. Все насправді; все тут і зараз.

Мене охопило давке відчуття самотності. До всього додавалась втома від довгого дня, втома через перерваний побоями сон-марення.

І темрява, яка ніяк не йде. Яка довга ніч!

В голові тупо гуло і пульсували садна. Біль також був реальним. Та попри невизначеність свого становища, мене охопила суцільна апатія і майже підлітковий фаталізм. Я витягнув ноги на лавці і обережно ліг на спину закинувши руки за голову.

Хотілось втекти в рятівний сон.

Хотілось прокинутись з цього кошмару.

7

• Падйо́м! – в очі вдарило яскраве світло, що на тлі брудних пошарпаних стін дуже вдало відповідало епітету: штучне.

В перший момент я навіть не міг збагнути, де́ я і що́ зі мною відбувається.

• Ей, ти, - почув я знову.

У відчинених дверях стояв міліціонер, який тицяв в мене пальцем.

• Ти, да-да, ти, - вставай пара́шу виносить.

Я підвівся з різким болем в голові, з невимовною образою за перервану візію і за те, що так зле був заскочений несподіваним пробудженням. В одну мить я зрозумів, що якимось чином заснув і що спав не менше двох-трьох годин (ноги встигли налитись саме вчорашньою втомою і «задерев’яніли»). Разом з тим, здавалося, що заплющив очі лише на якусь мить і що те марево, той сон, рештки якого зараз невпинно вислизали під яскравим світлом лампочки, - взагалі не існував, що з суворою легкістю доводилось відсутністю спомину про нього. Спомину про бодай якийсь образ чи хоча б про натяк на щось… Натомість, всі поневіряння минулого дня і ночі враз накотилися на пробуджену свідомість і викликали інстинктивне відчуття протесту.