Слава ЗСУ!

Я не буду сприймати такий порядок речей. Я не хочу!

• Ну мені довго ждать? Бистро жопу підняв!

Я спустив ноги з лавки і нарешті побачив на сусідній свого нічного співрозмовника. Коломієць лежав на спині ухопивши обома руками якесь куце рядно і сторожко підтягнувши його на підборіддя. З усього, що я встиг завважити, це був худорлявий літній чоловічок з високим чолом і нестриженими пасмами сивого сплутаного волосся. А ще, - з «живими» очима, виразними не кольором чи, скажімо, формою розрізу або величиною, а саме тим, що на тлі виснаженого віком тіла видавались майже дитячими своєю рухливістю і допитливістю. Олександр Петрович теж мене вивчав і хоча закрите майже до самого носа обличчя зовні здавалось нерухомим, очі, певна річ, були «усміхнені».

Я підвівся і пішов в напрямку до міліціонера, де перед дверима стояло пластмасове відро зеленавого кольору забруднене нечистотами, дно якого ледве було вкрите мутною смердючою рідиною. І хоча відро було майже порожнє, його стінки та, імовірно, - ручка, були забруднені патьоками засохлої рідини: чи то фарби, чи…

Я нагнувся і, намагаючись торкатись до відра якнайменшою площею свого тіла, обережно взявся за його металеву ручку двома пальцями правої руки, захопив її на згині останніх фаланг вказівного пальця і випростався перед міліціянтом. Той, скрививши обличчя, що в рівній мірі виражало осуд, поблажливість і зневагу, повернувся до мене спиною і неквапно пішов у прохід, яким мене заводили до камери, але на півдорозі до приміщення чергового він зупинився, відхилив двері з лівої сторони і відступивши в бік, дав мені дорогу.

Я зайшов всередину. Це був туалет з підлоговим, так званим, турецьким, унітазом, куди я й вилив вміст відра. Повернувшись до виходу, де все з тим же флегматичним виразом обличчя стояв міліціонер, я звернувся до нього:

• Я віділлю?

• Давай, тільки би́стро.

Я поставив відро долі і став ногами на унітаз. Проте зробити все «швидко» мені ніяк не вдавалось через пильний погляд мого конвоїра, який я відчував потилицею.

• Ти там шо, дро́чиш? – почувся нетерпеливий голос.

Відчуваючи одночасно і сором і образу я врешті дочекався несміливої цівки, яка щодалі ставала більш впевненішою. У мене над головою висів зливний бачок, проте я не побачив жодних засобів, за допомогою яких ним можна було б скористатись. До того ж, в унітазі постійно текла вода і я дійшов висновку, що зливом тут не користуються. Закінчивши свою справу, я взяв відро і повернувся до міліціянта. Він мовчки пропустив мене вперед і я попрямував назад до «телевізора».

Коли я повернувся, Олександра Петровича на місці вже не було і я залишився сам-на-сам зі своїми думками. Гнітило те, що ніхто не пояснював, чому я тут і скільки це буде продовжуватись. Я лише сподівався, що, зрештою, настав день і тепер все має визначитись.

Але час тягнувся нестерпно довго. Я ловив себе на тому, що зайнятий виключно прослуховуванням всього, що відбувається за зачиненими дверима. Проте там майже нічого не відбувалось. Лежачи на лавці я знову повертався до вчорашнього дня і вкотре дивувався його перипетіям.

Кілька разів я підводився, проходжувався вздовж камери, робив нескладні вправи, щоб хоч якось розім’яти м’язи. Шлунок заклично бурчав і я з жалем згадував про ту торбинку з хлібом, яка залишилась на автовокзалі. Зрештою я не витримав і кулаком затарабанив у двері: спочатку злегка і недовго, а по невеликій паузі, протягом якої нічого не відбувалось, - значно сильніше і на протязі тривалішого часу.