Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > ІНДАСТРІЗ

• Встать сможеш?

• Незнаю.

Він продовжив дивитись на мене виглядаючи з-за столу і намагаючись роздивитись мене всього. В його погляді читалась якась аристократична бридливість. Автоматичним рухом Олександр дістав пачку сигарет, вже знайомим жестом запропонував мені, а не отримавши згоди, витягнув одну зім’яту сигарету собі і вставивши в рот, пальцями правої руки став розпрямляти її кінець.

• Вот так вот, - промовив багатозначно. – Мой совєт, дєлай, што говорят. Іна́че… Я тєбє нє завідую.

З цими словами він сховав сигарету, склав у папку папери, піднявся і переступаючи через мої розпластані на підлозі ноги попрямував до дверей. Як і в попередньому випадку сигналом виклику слугував грюкіт кулака в зачинені ззовні металеві двері. Але двері ніхто не відчиняв. Олександр постукав ще і на цей раз у відповідь з коридору долинув голос:

• Зачекайте, - арештованих привезли.

Олександр мовчки відійшов від дверей, став біля табурета і пильно подивився мені у вічі. Видавалось, що він хоче мені щось сказати, проте не може визначитись, що саме, або в якій мірі; щось донести, щоб було зрозуміло, але щоб і не сказати нічого зайвого. Було очевидно, що він просто остерігається бути відвертим.

В цей час в коридорі почулись кроки:

• Анто́хааа, бра́ткааа.

• в дєвя́той…

• так, ану би́стро роти позакривали.

• …В дєвя́той, братка. Я всьо сам, по́нял? Всьо сам.

• …фамілія Сєлєзньов, старлєй…

• с южной промзони, мужики…

В коридорі почулися метушня, глухі удари, зойки. Потім все стихло. Олександр, який лише на мить відвернувся до дверей, слухаючи перекликання новоприбулих з тими, що вже сиділи під замком, знову повернувся до мене втупившись поглядом. В цей час позаду нього ляснув засов.

• Ти свалку відєл? – звернувся він наостанок до мене, - Віжу, что відєл. Подумай.

Двері зачинились.

Якийсь час я знаходився в кімнаті один. Свідомість рятувалась у хвилях забуття, тому визначити, скільки це продовжувалось, було важко. До того ж, ніщо навкруги не змінювалось: все ті ж кострубаті стіни, той же арештантський інтер’єр, те ж тьмяне світло під стелею. Біль отупів і відійшов на задній план, але не далеко, щоб при нагоді дати про себе знати. Проте навіть ця полегкість викликала неймовірну ейфорію. Не було ні дискомфорту, ні тривоги, ані потреб. По тілу розливалось тепло і дрімота. Я навіть не намагався напружувати мозок, а піддався розслабленій течії…

Я бачив море, - тепле плюскотливе море, що вигравало міріадами сонячних зайчиків на мінливому оксамиті хвиль…

• Чорт! – донеслось за мить до того, як щезло море, а блакить неба обернулась в тьмяний цементний паралелепіпед.

Щоправда перед цим я ніби здаля чув ляскання дверного засову. Та я щосили намагався ігнорувати цей звук, бо ж поруч був лише пісок, вода і небо, і не було місця цьому металевому і неприродному звуку, який дисгармоніював шуму хвиль.

• Рого́чий! Де ти, бляха, ходиш? – той же різкий окрик в дверях.

• Та тут я.

Попередня
-= 38 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!