Слава ЗСУ!

Між тим автомобіль, досягнувши найвищої точки мосту, зашелестів пологим спуском донизу. Інколи з правої сторони в дорожньому покритті виднілись наскрізні прямокутні отвори і я радів відсутності зустрічного транспорту, об’їжджаючи їх якнайдалі. Закінчивши спуск і продовжуючи рух прямо я побачив попереду з лівої сторони автобусну зупинку, що представляла собою захвецяну будівлю в три стіни з дахом, з рештками брудної облицювальної плитки та розібраною лавкою всередині, де, між іншим, долі стояла калюжа майже по всій її внутрішній площині. Зверху ще можна було прочитати назву зупинки: «Ручеек-1». Поруч біля неї застигли якісь сірі й понурі постаті: хтось з невеличкою поклажею у вигляді плечових сумок, хтось з клунками на візках-кравчучках. Вигляд людей на зупинці знову болюче різонув по ще недавнім роздумам з приводу переїзду на нове місце роботи. Звісно, - я мав намір використати Індастріз лише як трамплін в кар’єрному зростанні. Безумовно, - немає тут чого «ловити» і «як тільки, так і відразу».

Все це тимчасово. Але ж…

…Але я не знаю, якою са́ме кількістю часу вимірюється дана «величина». Бо хіба ж не всі замолоду чогось прагнуть, виношують ідеї, планують майбутнє, вважаючи себе чи не ідеальним втіленням розуму і змоги? А потім минає час і, - овва, - сидить опецькуватий середніх літ економіст в якомусь задрипаному Індастрізі, місить з дня в день одну й ту ж багнюку під ногами і вже не зважає ні на неї, ані на свою нікчемність. Про яке кар’єрне зростання може йти мова, коли з насидженого затишку перебираєшся в похмуру невідомість незнайомого міста, яке помирає просто на очах?

До того ж, якщо на те пішло, - тимчасове все наше життя: невідомо, чи наблизить до мети час, що буде тут проведений, а от до закінчення життя він наблизить стовідсотково.

І ніби нічого нового: типові думки, які переживає мабуть більшість в періоди важливих змін у своєму житті. Сумніви. А однак від цього теж не легше, коли вони стосуються тебе особисто. Всього не прорахуєш; у кожного складається по-своєму і яким буде твоє майбуття, - нікому невідомо…

І про що думають всі ті люди на зупинці, намагаючись виїхати в зворотному напрямку? Куди вони зібралися їхати?!! Маслянистий туман не дав можливості роздивитись їх уважніше, але мозок невпинно малює відсутність емоцій на їх обличчях, пустку в очах…

«Так, стоп, – я був змушений знову взяти під контроль думки і струсити морок навіювань. - Чого це я знову: пустка та пустка? Може це все від тиші, що подібно до вогкості навкруги просочилась непевністю і сумнівами в мозок? Давай про щось хороше».

Я потягнувся до радіоприймача, сподіваючись вже в межах міста віднайти якусь місцеву радіохвилю, і майже відразу в салоні автомобіля залунав веселий жіночий голос, який передавав вітання якомусь Вовчику від пацанів з якогось хімрезерву. Потім зазвучала така ж хвацька і весела пісня про злодія, який з дитинства почав палити і красти з кишень навіть попри батьківські покарання ременем. Така життєва позиція зробила його привабливим серед жіноцтва, хоча з самої пісні було не дуже зрозуміло, яким чином ці речі були взаємопов’язані.

А дорога тим часом простягалась все далі й далі, періодично відгалужуючись по обидва боки більш вузькими вуличками. Двічі назустріч прогарчали здоровенні самоскиди і один раз обігнав замизганий Wartburg. Обабіч дороги тягнулись досить широкі тротуари, на яких в цей час не було ані душі. Воно й не дивно, зважаючи, що шлях пролягав в якійсь, певно, промисловій зоні повністю позбавленій натяків на житлові забудови. На невеликій відстані від тротуарів серед чагарів виднілись довгасті будівлі висотою в два-три поверхи явно виробничого призначення. Можливо якісь цехи, ангари абощо. Деякі зяяли внутрішнім мо́роком через невеликі прямокутні отвори, а інші, за́склені свого часу від гори до низу смугами суцільних вікон, що тягнулися через всі поверхи, тепер мали лише вузенькі вертикальні смужки стін, які піднімалися до самої стелі і були оздоблені все тією ж гидкою плиткою.