Слава ЗСУ!

Петрович, що весь цей час стояв у проході відчинених дверей і спостерігав за моїми діями, знову порушив мовчання і наказав закінчувати «ванни». Рушника не було, тож я був змушений одягатися на мокре тіло. Намагаючись не нахилятися, я присів біля купи кинутого на підлогу одягу і взяв перші з двох брюки, проте вони виявились без ґудзиків. Інші також не мали верхнього ґудзика, проте застібались на блискавку. Насилу впоравшись зі штаньми я взяв светр і зрозумів, що не зможу його одягти. Петрович знову звернувся до свого помічника і той допоміг мені продіти руки, які я не міг підняти навіть на рівні плечей, в рукава светра, а потім натягнув його горловину мені на голову. Розпрямляючи светр Рогочий зачепив рукою мій лівий бік і я не втримався від зойку. В кінці я взув свої кросівки, заступивши п’ятками задники та не маючи ні сил ні бажання їх поправити.

Критично оглянувши мене з ніг до голови та мабуть вирішивши, що я маю необхідний вигляд, Петрович відійшов всередину коридору, давши зрозуміти, щоб я слідував за ним. Я ніби плив. Насилу подолавши поріг туалету я вийшов вслід за своїм конвоїром мріючи лише про те, щоб вся ця веремія подій швидше закінчилась і я отримав цілковитий спокій хай навіть в стінах цієї установи.

«Здається в мене зламані ребра. - подумав я. – Здається, з обох боків».

Якщо на той момент в мене і були якісь послідовні думки, то пов’язані вони були саме з цією травмою. Я намагався згадати хоч щось пов’язане з лікуванням таких переломів, проте подібного досвіду в мене раніше не було. В дитинстві я був зламав руку і мені накладали гіпсову пов’язку. Проте, що роблять у випадку перелому ребер, - як фіксують зламані кістки, - я не знав. А ще в мене добре постраждало обличчя. Крім зламаного носа в мене набрякли обидва ока і ліве вухо.

«Невже вони не дбають про те, щоб не залишати слідів свого свавілля?», - дивувався я дещо відсторонено.

Так, моїй голові дісталося добряче. Картинка в очах розпливалася, а стінки шлунку ритмічно стискались. А ще я чомусь був впевнений, що найближчим часом мене ніхто не буде чіпати.

• Пєтровіч, шо с пєрєда́чкой?

• Це ж ти в «телевізорі» ночував? – звернувся до мене Петрович не реагуючи на викрики з камери.

• Пєтро́віііііч…

• Ох, зара’ буде комусь Пєтровіч…

• В «телевізорі», - погодився я.

• Ну от і добре. В нас камери всі зайняті. Етап привезли. А тобі відпочити треба.

Коломійця в кімнаті, чи пак, - камері, знову не було і я знаходився в приміщенні сам-один. Я намагався прилягти на ту ж лавку, що і вночі, хотів зігрітися скрутившись «калачиком», та моя найперша ж спроба швидко змусила мене відмовитись від таких намірів. Згодом я зрозумів, що взагалі не можу лежати: біль так чи інак лише посилювався і я не міг знайти відповідної пози, щоб його вгамувати. Я не міг розслабитись, не міг вільно і глибоко дихати, а на додачу мене почало лихоманити. Натягнувши рукави светра на долоні та відвернувши воріт до самого носа я обережно вперся лопатками в стіну і витягнув ноги вперед. По якомусь часі я поринув у напівсон. Проте дуже скоро свідомість знову повернулася із забуття нагадавши і про біль і про холод, який не тільки не полишав, попри всі мої перестороги, але й все глибше проникав в моє тіло. Мене колоти́ло і я вже навіть почав думати, що це більше пов’язано з психікою ніж з температурою навкруги. До того ж, це дри́гання підсилювало біль в місцях забоїв та щодалі робило нестерпною позу, в якій я намагався забутися…